Уперше роман побачив світ 2014 року, отримавши  низку літературних нагород. Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшло оновлене видання книжки Софії Андрухович, на обкладинці якого – ілюстрація Світлани Дорошевої до фільму «Віддана», знятого за мотивами роману. Вихід кінострічки запланований на 2020 рік.

 

Головні героїні роману – дві молоді жінки – Аделя Анґер та Стефанія Чорненько.

 

Аделя – донька лікаря, блідолиця, манірна, примхлива пані, не здатна  самостійно навіть зачесати волосся. Стефанія – сирота, яку колись прихистив лікар Анґер, коли ще дитиною вона  втратила матір. Дівчина міцна, ляклива, з непростим характером. Але страви, які вона готує не залишають байдужими нікого. Стефа з дня у день прислужує Аделі та її чоловікові Петру. Вона пере, чистить, миє, шиє дня них тощо. Чи є у неї особисте життя? Самозречена служба – це і є її життя.

 

«Вірна Стефанія, як пес, сторожує біля мого смертного ложа – але не тому,  що вона милосердна, а тому, що не навчена нічого іншого».

 

Оповідь у романі ведеться від імені Стефанії. Саме вона формує уявлення читача про лікаря Анґера, Аделю, Петра, священика Йосифа, їмость Іванку та інших героїв.

 

Спершу виникає враження, що Стефанія – свята жінка, яка присвятила себе служінню іншим. Однак, як для служниці, вона забагато собі дозволяє. І на це є підстави – вона росла з Аделею, як із сестрою, хоч вони ніколи не були рівними та рідними.

 

Стефанія знає, що Аделя без неї не зможе (принаймні, їй так здається). Аделя знає, що Стефанія ніколи її не покине (бо та не уявляє себе за межами дому, у якому живе). Тож час від часу вони поїдають нервові клітини одна одної ложечкою, а потім кожна повертається до своєї ролі.

 

Хвороблива залежність жінок корінням сягає у дитинство. Вони одночасно втратили матерів, міцно прирісши одна до одної. Але згодом Аделя вийшла заміж, Стефанія ж стала тінню своє чи то пані, чи то сестри. Єдине, що її опісля хвилювало, це те, чи бувало не розлучить їх Петро.

 

«Я дітей мати не хочу, і то ніколи в житті: я вже маю кого любити, і любов моя така полум’яна, як той вогонь, якого теж вистачило колись на півміста, коли пожежа забрала наших з Аделею матерів. Моя любов неподільна, непорушна. Її не вистачить вже більше ні для кого.

  

Через брак досвіду, знань чи ще з якоїсь іншої причини Стефа заходилася будувати своє життя на здогадках. Не знаючи про щось напевне, вона почала домислювати. У фіналі роману масштаби її ілюзійних думок вражають.

 

Іноді людям властиво додумувати, інтерпретувати щось сказане та зроблене іншими по-своєму. Часом це доводить до божевілля, як у випадку зі Стефанією. За вигадками вона перестала помічати реальність. Безпідставні ревнощі затьмарили її розум та заполонили думки.

 

Складні сімейні стосунки двох жінок розгортаються під дахом будинку, який побудував Петро, чоловік Аделі, у Станіславові (тоді – Австро-Угорській імперії). Авторка так майстерно змалювала їхнє життя та побут, що виникає враження, ніби ти не читаєш книгу, а дивишся фільм. Аделя пурхає перед читачем у вишуканих сукнях, Стефанія готує надсмачні страви та напої, які пробуджують апетит, Петро вирізблює з каменю ангелів, які оживають в уяві. Софія Андрухович серйозно подбала про деталі, котрі гармонійно вплела у канву тексту.

  

Образ Стефанії неймовірно цікавий. Вона постає перед читачем то рішучою, то самовідданою, то недалекоглядною та відверто дурненькою. Однак цілісне уявлення про те, ким вона є насправді, формується у фіналі історії. А лист лікаря Анґера, який узяв на себе заважку ношу, допоможе зрозуміти, чому долі жінок сплелися настільки міцно.

 

Щодо Аделі, то її образ не до кінця зрозумілий, адже, на мій погляд, він не достатньо повно розкритий. Хотілося б дізнатися, якою вона бачить Стефанію, як трактує вона їхні непрості стосунки.

 

Символічне місце у романі відводиться шевальє Торну та Феліксу. Чому? Відповідь на це запитання отримаєте, прочитавши книгу «Фелікс Австрія». Повірте, воно того варте! Але, будь ласка, не вірте нікому. Ані собі, ані щирій Стефанії. Прислухайтеся до другорядних персонажів, придивляйтеся до деталей та символів – вони більш промовисті, ніж здається.

 

«… люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію – і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок».