Re: цензії

Видання «Загублений острів» вийшло нещодавно у «Видавництві Старого Лева». На зустрічі авторка розповіла, наскільки важливими є у ситуації із окупованим Кримом звичайні людські історії та усвідомлення того, що таке могло статися зредакторка видавництва Мар’яна Савка. Ми занотували декілька цитат із зустрічі для вас.

Наталя Гуменюк:

Я була в Криму за рік до окупації. Тоді здавалося, що Крим змінюється і стає сучасним європейським курортом. Тобто мова не йшла про забутість, тому й так боляче зараз сприймається ситуація.

Про помилки щодо Криму важливо говорити, але ще важливіше говорити про реальність. Досвід анексії новий для нас, він, як і досвід війни, змінює людей та їхні пріоритети. Це треба усвідомити і працювати із старою травмою, думаючи при цьому про сучасність.

Причина забування про Крим – у почутті безвиході, у питанні «А що я можу зробити?» і відсутності відповіді на нього. А ще страх російської анексії. Я це постійно пояснюю закордонним журналістам. Тому рішення складно шукати. Люди, які нічого не роблять, просто не знають, що робити. Для цього потрібна надзвичайна уява і винахідливість. З приводу цієї книжки відчуваю себе трішки самозванкою, бо я не з Криму, не з Донбасу, є багато людей, яким ця тема більш близька, і журналісти, які набагато більше їздили в Крим, ніж я. Але, можливо, тому мені простіше про це говорити як звичайній громадянці України, бо в мене немає жодного сентименту та романтичних уявлень щодо Криму. Не треба бути особливим для того, щоб показати, що це частина нашої країни, що є солідарність із нашими громадянами, де б вони не жили.

Крим – це випробування для журналістів. Іноземним журналістам туди поїхати складно. Законно лише через материкову Україну. Також в Криму неможливо працювати незалежному російському журналісту. За слово «анексія» чи «окупація» можуть закрити сайт. Тому туди воліють просто не їхати. Залишаються одиниці, які ще пишуть на цю тему. Для світових ЗМІ з’являється картина, ніби нічого не відбувається, ніби Криму немає. Це величезний виклик, який треба подолати.

Я досі спілкуються із героями цієї книжки. З ними познайомилася під час анексії. Для мене одна із найголовніших історій – про родину, яка мала дуже успішний бізнес, але втратила його. Зараз жінка працює продавчинею фруктів. Вони намагалися працювати в Одесі, дитина поїхала вчитися в Київ, доклалося дуже багато зусиль, які себе не виправдали. Вони виконали усі умови, але не отримали віддачі, хоча й були принциповими, із позицією. Зараз вони там, і вони досі чують докори з усіх боків, що не виїхали, попри усі їхні зусилля і спроби.

Мені хотілося показати різноманіття причин, чому люди не виїжджають із окупованого Криму. Дуже несподіваних та приземлених. Для багатьох принципово лишатися, а не віддавати Крим, і це важливо розуміти.

У історії з Кримом найсильнішою емоцією є самотність. Коли ти там, мені здається, відчуваєш себе залишеним усіма. Твоїх слів ніхто не чує.

Ключова річ, яку ми маємо подолати, – радянське уявлення, що люди, які живуть на окупованій території, – колаборанти. Є багато фільмів про життя в окупованій Франції, але про Україну такого немає, ці території завжди демонізувалися. Люди, які там опинилися, виживають, і не обов’язково від них вимагати якихось надречей. Я не знаю, як би я діяла в таких обставинах, і ми усі цього не можемо знати.

Мар’яна Савка:

Для нас Крим – це незакрита історія, незагоєна рана. Це те, що нам болить і з чим ми вчимося жити. Крим, за словами Наталі Гуменюк, є загубленим островом. Загубленість цього острова має багато символізму. Ми страшенно раді, що Наталя стала авторкою «Видавництва Старого Лева» і разом із нами видала цей важливий для суспільства проєкт, книжку репортажистики із 11-ма історіями про острів Крим. Наталя має величезний журналістський досвід та людську відвагу, а також дещо більше, що допомагає долати страхи.

Ця книжка може стати рушієм для рефлексій щодо Криму. Можливість прочитати про те, як відбувалися зміни в Криму, у побуті та деталях, як себе люди проявляли у різних ситуаціях. Допоможе усвідомити, що це не просто зміни в рутині, це політичні репресії та втрати найважливішого – зв’язку з родинам та невідомість щодо майбутнього.