Цієї ночі редакторам культурних новин багатьох порталів довелося дізнатися ім’я нового сучасного українського письменника, а головне – не переплутати його p назвою роману, що переміг на конкурсі Книга року ВВС-2020. Автора звати Сергій Сергійович, його позивний із часів перебування в зоні бойових дій на Донбасі – Saigon/Сайгон – є водночас і псевдонімом, а роман зветься «Юпáк» (а не «SAIGON. Юпак», як уже довелося побачити). Роман переможець побачив світ у київському видавництві «Білка», що торік уже взяло премію ВВС за дебютну книжку Тамари Горіха Зерня «Доця». У Сайгона 2018 року у «Фоліо» вийшла друком дебютна збірка малої «фронтової» прози «Грязь [*khaki]».

Що ж, журі Книги року ВВС уміє здивувати. Особисто я продула шампанське, адже була впевнена: головна битва розгорнеться між тисячасторінковими сагами про трагічну національну історію «Букова земля» Марії Матіос та «Амадока» Софії Андрухович. Загальноєвропейський тренд проговорення історичних травм, величезний масив фактажу, виразна ідеологічна настанова, заплутана композиція, складний стиль – усе, що ми звикли називати великим інтелектуальним романом і високо відзначати.

Але сталося несподіване: внєзапно перемогу здобув жанровий текст кшталту «трилер кримінальна драма» мало кому в сучукрліт-тусовці відомого автора! Історія про прокляття на мотоцикл, яке накладає заздрісна сільська баба, прикра, що комусь, а не її чоловікові дісталося це чудо техніки – «юпак», тобто «ІЖ Юпітер», який виготовляли на Іжевському машинобудівному заводі до 2008 року (примітка на початку роману для тих, хто не в курсі; я в курсі, наш досі догниває десь у гаражі). Прокляття діє, і ось уже в його зловісну орбіту втягнуто головних персонажів – простих сільських пацанів, стурбованих тим, щоб вижити у простому південноукраїнському селі 2000-х (дія роману відбувається в наш час, хоча реалії, як ви відразу переконаєтеся, коли почнете читати, мало чим відрізняються від 1990-х). Кожен, хто стає власником «юпака», негайно відчуває на собі дію прокляття, одначе магнетичний потяг оволодіти ним нездоланний: це престиж, свідчення успіху, шанс на кохання і краще життя.

Найпрямішими паралелями до «Юпака» в сучукрліті є рання творчість Люко Дашвар із її схильністю до села, людей і містики (до речі, учора журі ВВС повторило скандальну для багатьох легітимізацію нового імені жанрового автора в каноні сучукрліту, як це сталося 2008 року з романом Дашвар «Молоко з кров’ю») та Анатолія Дністрового з урбаністичною «пациківською» трилогією («Місто уповільненої дії», «Пацики» та «Патетичний блуд»). Звісно, мені не йдеться про те, що Сайгон запозичував художні прийоми або надихався творчістю цих письменників. Кількарічні спостереження за «новими іменами» в сучукрліті дають підстави твердити, що «старих імен» вони часто не знають, а себе схильні вважати першовідкривачами жанрів, стилів і тем. Утім, не наполягатиму, що це спостереження стосується всіх без винятку авторів.

У випадку з «ветеранською» чи то, за влучнішим визначенням, «комбатантською» літературою цей очевидний розрив оприявнився особливо виразно 2019 року у зв’язку з конфліктом довкола Книжкового Арсеналу, коли куратори «ветеранського» намету отримали відмову на його встановлення від організаторів фестивалю. Тоді, здається, був перший момент істини і багатьох здивувань: комбатанти, які написали по одній чи декілька книжок про свій (важливий і травматичний для значної частини українського суспільства) фронтовий досвід, здивувалися, що їх начебто не хочуть вважати письменниками. Закрита інтелектуальна тусовка вже чинних письменників здивувалася, що комбатанти начебто претендують до неї потрапити, не володіючи достатньою художньою майстерністю. Оскільки в обох полюсів цієї опозиції є трохи фанатів, дискусії точилися гарячі, і Сайгон разом із Мартином Брестом, Олексієм Бешулею, Валерієм Ананьєвим брав у них активну участь.

Зусилля не минули марно: здається, сьогодні комбатантську літературу вже не вважають окремим кластером сучукрліту, але повноцінною його складовою. Утім, Сайгон теж зумів здивувати: свою другу книжку він написав, власне, не про війну, довівши, що, обравши раз жанрову нішу, автор не зобов’язаний триматися в ній до кінця.

Та повернемося до самого «Юпака» та зв’язків із попередниками. Відкинувши припущення про прямі впливи чи запозичення, я не можу не відзначити загальних тенденцій, які Сайгон у своєму романі транслює так само потужно, як це зробили свого часу Дашвар і Дністровий, хоч і обмовлюся відразу, що аудиторія цих письменників і не стане автоматично аудиторією переможця Книги року ВВС.

Шанувальникам(цям) мадам Люко проза Сайгона найпевніше здасться занадто брутальною й цинічною, адже в її романах позитивні персонажі мають німб святих уже при житті, а негідники настільки огидні, що ми в них просто не віримо. «Юпакові» така мила умовність геть не властива: тут усе правдиво (а від того страшно) часом до репортажності. А проте, як і Люко Дашвар свого часу, Сайгон рішучо зриває з образу українського села симпатичний, але малопереконливий флер форпосту патріархальної моралі, осередку духовності та скарбниці рідної мови. На питання, чому флер знову доводиться зривати, якщо сентиментальний просвітницький ідеал щодо села в українській літературі розвінчувався вже неодноразово, я маю одну відповідь: цей аспект активно актуалізують історичні романи та кіно кшталту «Століття Якова», «Чорного ворона», «І будуть люди…», «Саги» та інші, де село, що страждає від окупантів-зайд, мусить бути змальоване лише в позитивних і мартирологічних категоріях.

Натомість у Сайгона ми бачимо сучасне село територією зла, заздрощів, темноти, відсутності інтелектуальних запитів і бажань, а тому «Юпак» є однозначно ближчим до телесеріалу Наталі Ворожбит «Піймати Кайдаша», а не виховних ідеологічних кіноепопей. Сільський локус – це арена для показу людської природи як-вона-є, а образ мотоциклу, звісно, виступає найперше формальним і жанротворчим інструментом для розкриття того, що насправді цікавить автора. «Хороших» за мірками «благополучного» суспільства персонажів у романі немає, а якщо і є, то це, приміром, колишній член «бандитської бригади», а нинішній хазяїн шістьох прийомок металу, який чи не єдиний на селі здатен захистити свою дочку старшокласницю від того, щоб її не трахали по кущах. Утім, він ні хвилини не вагається, коли дівчина вагітніє, відправити її на аборт, адже дитина мусить мати майбутнє – і не в цьому грьобаному селі. Він би й ноги переламав «щасливому батькові», однак хорошому персонажу не випадає…

Звісно, у сюжеті випадкової вагітності замішана колізія підліткового непорозуміння, першого кохання та наївних гордощів. Пацани Сайгона, як і пацики Дністрового, бувають дуже ліричними, але в підсумку це часто лише загострює конфлікт. У порівнянні з міськими «пациками», сільські персонажі «Юпака» більш пристосовані до життя, однак спільною тут є загальна канва показу небезпечного балансування молодої людини в напівкриміналізованому суспільстві. Сайгон теж пише про ґенделі, купи-продай, тяжку працю за копійку, п’яні бійки на дискотеці, прірву у взаєминах із батьками, тьорки з мєнтами і навіть серйозний конфлікт зі справжніми урками – до речі, вони зазнають поразки, бо «воровскіє понятія» все-таки не стали панівними в місцях, де діють закони українського степу (ось тут можна сказати, що однозначно негативні персонажі в романі таки є – і вони «зовнішні»).

Уже чую вигуки, що це все вже недноразово було в сучукрліті! Звісно, і в мене для вас новина: оскільки з життя подібні реалії не зникли, вони неодмінно зринатимуть у літературі й надалі (тим більше, нагадую, чимало нових авторів переконані, що до них про це ніхто не писав). Зрештою, світові тренди подібні – у цьому переконує бодай перекладений цьогоріч українською і доволі активно читаний роман гонкурівського лауреата-2018 Ніколя Матьє «Діти їхні» (ті самі історії про бідність, спрацьованих батьків, закинутих підлітків, секс, наркотики, алкоголь і бажання заробити й вирватись; мотоцикл там, до речі, теж фігурує). Суттєва деталь: «Юпак» не абсолютно депресивний і песимістичний у силу того, що для персонажів Сайгона, на відміну від їхніх попередників доби 1990-х, таки є можливість утечі порятунку. Ні, не на філфак більшого міста, а в зону АТО.

До того ж і романи Дністрового, і «Депеш Мод» Жадана, і «Діви ночі» Винничука; та й пізніші спроби писати про молодіжну соціальну проблематику Любка Дереша чи Артема Чеха були більше художніми виправами, де хтось дуже тяжів до іронії чи міфопоетики, а хтось до філософії чи містичних практик. У «Юпаку» немає рефлексій про внутрішню Монголію, аналізу музичних смаків покоління чи відсилок до теоретиків постмодерну. Найзагальніше: якщо «Пацики» були читанням для інтелектуалів про пациків, то «Юпак» – читання про пацанів для самих пацанів.

І тут ми впритул наближаємося до головного питання, яке пролунає найближчими тижнями неодноразово: то читати «Юпак» Сайгона чи не варто?! Однозначної відповіді я вам не дам.

На користь «Юпака» працює насамперед динамічний сюжет. Хоч композиція далеко не віртуозна, і видно, що вона «клеїлася» з фрагментів історій окремих персонажів, а один епізод узагалі повторюється (сподіваюся, цей баг виправить редагування наступного накладу роману, який не забариться), усі сюжетні лінії своїх героїв Сайгон зрештою зводить у логічну цілість. Тобто «Юпак» таки «велика» епіка, а не «роман у новелах», як це й досі люблять називати. Другий бонус – психологічна достовірність: жодний образ не надуманий чи притягнутий за вуха, не викликає обурення тим, що «так не говорять» чи «так не роблять» у реальному житті. Звідси й загальнопобутова переконливість: Сайгон явно знає, про що пише, навіть усі деталі мотоцикла. Мова: так, суржик і матюки, але насамперед це живий сучасний мовленнєвий дискурс. До речі, ім’я Вікторії Назаренко, яка переклала роман із російської, в україномовному виданні таки слід поставити на титулі, бо я, наприклад, навіть не запідозрила, що текст початково писався не українською, настільки це зроблено органічно.

Водночас «Юпак», швидше за все, не ваше читання, якщо ви не шукаєте в літературі кореляції з дійсністю, але максимального очуднення та абсурдизації; байдужі до цілісного сюжету, а хочете фрагментарності, роздумів, рефлексій та інтертекстуальних паралелей; метою українського письменника вважаєте пробудження совісті нації через наполегливу ідеологічну роботу; ненавидите суржик і матюки; ніколи не цікавилися питанням, де взяти півтори штуки до четверга, та принципово не вірите в можливість прокляття на мотоцикл. Але водночас, що ви тоді за люди такі: може, вам і від «Крістіни» Кінга не страшно?!

Тетяна Трофименко