Re: цензії

Поетичне слово Оксани Тебешевської вирізняється глибинними смислами, багатогранним емоційним наповненням, особливою образністю, оригінальним мовним панно, різноманітними інтонаційними регістрами та переосмисленням усталених форм. Авторка візуалізує минуле й сучасне, фіксує філософські роздуми та імпресивні візії краси світу, передає найтонші почуття і переживання, майстерно творить естетичний вербальний простір, наповнюючи його добром, вірою, любов’ю, світлом. Це засвідчує й нова поетична збірка з неординарною назвою «Падолисту барва цитринова». П’ять розділів поезії і дві поеми – направду колоритний поетичний візерунок, у якому гармонійно поєднано громадянську, патріотичну, філософську, інтимну, пейзажну лірику, верліброві й сонетні форми.

Реалії сьогодення, де любов до України та героїзм у боротьбі за її волю межує з трагізмом втрат, глибокими ранами і «білим смутком» зболеного материнського серця, відлунюють у кожному віршованому рядку поезій «Дзвони дзвонять», «Побудь між нами ще», «Воїни світла» та інших текстів із розділу «Молодого серця промені ясні»:

Такий важезний туск небес.

З тобою сонечко прощається.

Зійде уже без тебе… Без…

Свобода кров’ю здобувається.

Вкраїна буде! Вічні ми

З такими гідними дітьми.

«Побудь між нами ще…» (с. 22-23).

Через художні деталі авторка передає невимовний біль втрати: сонечко «Зійде уже без тебе…», «Уже без тебе житечко доспіє, / Без тебе вперше усміхнеться син», але життя завжди переможе смерть, бо «З твоєї рани сходить воскресіння / Серед смертей, румовищ і боліт» («Упав ти вчора…», с. 25). Надія на майбутнє і віра в перемогу як фінальний акорд поетичних візій – іманентна риса стилю й ознака патріотичних поезій О. Тебешевської:

Вже зарубцюється тривога

Й набудемось у щасті, як в раю –

Це буде наша… ПЕРЕМОГА.

«Омріяне» (с. 33).

Щирим і ревним звертанням до Бога з проханням вберегти воїна-брата, дати йому «волі й сили», «духу незламного», «щоб ворогів подолати і смерть!» є поезія- молитва «Ви-жи-ви». Авторка віддає шану українським воїнам, лицарям духу, лицарям чину, що «Кров’ю історію пишуть нову» («Воїни світла»). У поетичних рядках брат звертається до брата («Братові»), побратим тужить за побратимом, який «Буде жити нині й прісно / На крилі» («Побратимові»), авторка осмислює трагедію втрачених людських життів, які забрали «підлі, цинічні /орди московських заброд!» («Мій нескоренний народ»). І яким важливим є запевнення О. Тебешевської, що зійде молоде сонце, й «Україні бути!», бо «Смертю звитяжці поборюють смерть», а «“Слава героям!” лунатиме світом» і «Житиме вічно / Мій нескоренний народ!».

Оригінальні «Верліброві окрушини», поцятковані римами, запропоновані у другому розділі збірки, відкривають читачам авторські роздуми про буття, погляд на світ крізь призму життєвого досвіду і мудрості, морально-етичних принципів, християнських цінностей, непроминальної любові, щемких спогадів й печалі осені:

У пам’яті трави

Твої сліди,

Твій голос

І твоя дорога.

І навіть заточене лезо коси

Безсиле перед тим,

Що не знає тліну.

«… У пам’яті трави» (с. 41).

Кожен верлібр – чітка думка-істина, сенс якої закодовано в метафоричній мові, образах-символах, згусток почуттів і художня проєкція внутрішнього світу ліричної героїні:

Автографи дощу

На дорозі додому

Проростають смутком

Маминого погляду

З-за фіранки вічності,

Де спинився час

І не цвітуть яблуні.

«… Автографи дощу…» (с. 38).

Близькими є морально-етичні імперативи авторки, бо хіба можна сперечатися з тим, що «Дорога до прощення / Важка і довга, / Пересічена глибокими / ровами образ, сумнівів / І невизначеності», а «Найсильніші / Співчуття потребують / найбільше»? (с. 39).

Літературні ремінісценції та культурно-історичні інтертекстуальні елементи підсилюють авторські афоризми й спостереження, які спонукають до асоціацій та осмислення того, що світанки «Іноді бувають чорними, як ніч, / Від тіней хрестів» (с. 40), а на сакральному Геліконі не лише «Джерело натхнення б’є», а «Ще й джерело Нарциса є» (с. 49).

Тема «Проминання / Після земної гостини», вічного й тлінного, смерті й воскресіння у творчості О. Тебешевської, як і тема любові, сили Думки і Слова, правди і світла, уже традиційна, адже звучить з першої поетичної збірки «На березі долі» (1997). Багатоаспектно розкрита й у верлібрових окрушинах «…На дорозі правди…», «…Немає дверей зачинених…», «…Невідворотний вирок…», «…Цвіт яблуні…», «…Солодкого шукаємо так часто у житті…», «Йти своєю дорогою…» та ін.

Верлібри оригінальні не тільки змістом, а й формами, лексичним наповненням, синтаксичною побудовою:

Солодкого

Шукаємо так часто у житті –

Чи меду, чи вина,

Чи погляду, чи снів,

Чи слова, чи зела,

Чи хтозна ще яких дарів,

Чи усмішки гостинної

У лігві ворогів,

Чи літа посеред зими.

Не відаємо часом ми,

Що порятунок наш

В забутім серці

Гіркоти полинної.

«… Солодкого шукаємо так часто у житті…» (с. 47).

Фольклорні образи, які лягли в основу поезії «А чайці тій горе…», підсилюють мотив втрати воїна-сина, а образ-символ війни-вогню, який «спалює життя дотла», дуже точно передає відчуття українців, «Де весна / Не в квітах, / А в камуфляжі / І в берцях, / З осколками / В зеленому серці… » («…В розкуйовдженім світі…», с. 61).

Глибиною, відданістю й щирістю почуттів, яскравістю самобутніх емоційних сплесків, аристократизмом духу захоплює інтимна лірика О. Тебешевської:

Своєю ласкою,

Що безмежна, як небо,

Огорну

Серце твоє.

Своєю любов’ю,

Що висока, як небо,

Зігрію

Душу твою.

Своєю тугою,

Що глибока, як небо,

Не торкнуся

Уст твоїх.

«…Своєю ласкою…» (с. 56).

Образ ліричної героїні сильний і чуттєвий водночас. І вже разом з нею «коліями думки» мандруємо «До омріяних куточків/ На цій землі, / Де немає зла» (с. 58), а у вікно «синіми очима заглядає світанок» (с. 60).

Справжнім поетичним шедевром у плані змісту й форми є «Галузка сонетів» – третій розділ збірки. Перших п’ятнадцять сонетів, об’єднаних у цілісну композицію, нагадують гілку дерева, від якої відходять менші пагони. Тематично розмаїті сонети ведуть до п’ятнадцятого – центрального, «майже магістрального», який утворено з перших рядків попередніх чотирнадцяти сонетів. Така композиційна побудова надає «галузці» структурної цілісності й увиразнює взаємозв’язок її складників.

Сонетна форма підсилює духовні сенси й істини, осмислені О. Тебешевською: «Не впасти, вистояти на вітрах / І з первиною зберегти зв’язок, / Бо дух – людської сутності вінець» (с. 65). Міркування про життя, слово «з любові зіткане й сльози», «святу й справдешню» боротьбу з «рашистською потворою», риторичні запитання «Чи змінить щось твій чин і голос твій? / Чи міць і сила є в твоїй молитві?», «Чи зло зітремо до самих основ?», «Чи є рятунок? Як його знайти? /Як розірвати ці облудні сіті?», які розгортаються в перших строфах сонетів, переростають в оптимістичні відповіді й твердження, життєву мудрість, незаперечні постулати буття й непохитну віру в Україну, український народ, його мову й Слово, яке «і меч, і пісня солов’їна», у прикінцевих строфах.

Потужно авторка підкреслює потребу активної дії у боротьбі за Україну, бо «Лиш меч всесічний допоможе нам / На цій святій землі собою бути, / Триматися за сонце і морелі» (с. 74). Це її «бунтарський дух» і закоріненість у свою землю, історію, рід:

І мій бунтарський дух – то не для форми:

В години битв – страшних,

кривавих, чорних –

Це б’ють на сполох предків голоси.

І тільки ті, в яких любов – не мода

Ані в погідні, ні в сумні часи,

Залишаться у пам’яті народу.

«…У цю безмежну світу просторінь..» (с. 72).

І кожному поетові О. Тебешевська заповідає говорити і горіти, мов вогонь, «наскільки стане запалу і хисту»:

Світи, як навіть раптом впало небо,

Бо ти живеш, поете, не для себе –

У слові носиш заповіт віків.

Осяй надію пташки і людини,

Налий тепла і щастя в дзбанки днів,

Бо ти живеш, поете, для Вкраїни!

«…Беззастережно хвилі тій скорись…» (с. 76).

Окрім «галузки сонетів» у цьому розділі є й окремі сонети, написані в класичній та шекспірівській формах, у яких авторка підносить одержимих любов’ю до України титанів, за якими перемога («Одержимі»); згадує січового стрільця діда Антона, який «так хотів, щоб ми не знали більше воєн» («У неділю»); з тугою описує, як «Покинуті, забуті на вітрах, / Хати вмирають… Як і люди…» («Покинутий поріг»); передає ностальгію за рідною домівкою і краєм («На прощу до материнської печалі»); ділиться сокровенним («Сонет», «…Душі, як кажеш ти, нема?»).

Поезії четвертого розділу «Падолисту барва цитринова» захоплюють особливими емоційними малюнками-пейзажами, суголосними внутрішньому стану ліричної героїні – закоханої й самотньої, щасливої й сумної, яка «набувається в цій миті», де «п’янко пахне потеплілий листопад» і

Ще так жасминно пахнуть рими!

У строфи падають дощем.

Ще усміх твій – жагучо-зримий,

І вічність – десь далеко ще…

«Ще…» (с. 99).

У затишний світ дитинства, «благословенні миті — / Пресвітлі, добрі. золоті, / Любов’ю й ласкою сповиті» ведуть поезії «Ода рідній хаті», «На Оболоні» та «Стежками чебрецевими» з п’ятого розділу збірки. Авторка карбує вагу часу й Слова, яке «не раз як гасло / Зрине мечем з глибин» («Слово»), кличе до життя, праці й боротьби для рідного народу («Майже програмне»), засуджує фальш і зраду («ЗаБуття»), висловлює віру в те, що «життя нову напише сторінку» («ОптиМістичне»), і «Ми хрещені війною і вогнем. / Здолаєм, вірю, московита-ката / Єднанням, вірою, святим мечем» («У прощену неділю», с. 112). Іноді авторка рятується від буденщини втечею у вірші – погідні, весняні, яснозорі, полинні («Втеча у вірш»).

Окремої уваги варті поеми «Другий арешт Івана Франка», у якій поетеса осмислює дорогу й роздуми-переживання письменника, й «Ретроспекція мимоволі», де розкрито драматичні сторінки історії України.

Поетична збірка «Падолисту барва цитринова» Оксани Тебешевської – це, направду, «Великдень Поезії». Саме так назвав свою передмову до книжки Володимир Качкан, який дуже влучно характеризує авторку як дивовижну поетку, творчу особистість, «у життєво виказаному характері якої досить яскраво і виразно проявлені як фізичні, так і моральні складники натури, її педагогічного фаху, її непоказної увіруваності й, зрештою, основної психологічно-філософічної ознаки – україноцентричної ідентичності».