Сайгон доволі відомий у ветеранському та навколоветеранському просторі, адже його перша книга (збірка малої прози "Грязь [*khaki]") отримала велику кількість схвальних відгуків і користується значною популярністю. Більше того, ця збірка посіла друге місце в позаконкурсній номінації "Голоси героїв" у Всеукраїнському рейтингу "Книжка року - 2018".

Якщо попередня книга - яскравий зразок сучасної воєнної прози, то роман "Юпак" занурить читача в українське степове село 2000-х років. Війна, закономірно, з´являється і в цьому тексті, але вже не є магістральною темою.

Отже, українське село "на межі епохи інтернету" (як зазначається в анотації), яке воно?

У романі розгортається яскрава гіперреалістична панорама-відповідь на це питання: розподіл на соціальні верстви в залежності від статків та чітко унормовані відносини між їхніми представниками, сусіди, які сходять жовчу від заздрощів, асоціальні елементи (п´яниці, місцеві кримінальні авторитети) і звичайні середньостатистичні працівники ферм чи міських підприємств, сільська дискотека в кафе "Кафе", обов´язкові розбірки та хиткі перемир´я між хлопцями з різних сіл, суржик, яким розмовляє переважна більшість населення, - усе це живі типажі та ситуації, прототипи яких можна було спостерігати в повсякденному житті того часу.

При зображенні соціальної атмосфери, атрибутики сільського життя Сайгон скрупульозно звертає увагу на деталі, які тим, хто дорослішав у 2000-х, допомагають швидко "змалювати" картинку, а молодшим - яскраво уявити увесь антураж цих років.

Реалістичною є навіть містика у творі (хай це і звучить як оксиморон): хто з нас хоч раз у житті не стикався чи не чув про заговори-прокляття через заздрощі, бабку-шептуху, яка яйцями викачує вроки (якщо вона "справжня", то за послуги бере усталений продуктовий набір, а не гроші), а "баба-Оля-та-шо-лічить" - осучаснений образ відьми - один із найяскравіших у "Юпаку".

Впадає в око детальна продуманість кожного персонажа: від його зовнішнього вигляду до життєвого шляху, навіть якщо це біографія другорядних героїв. У романі ви не знайдете психологічних рефлексій, у той же час автор чітко й точно прописує поведінкові нюанси тієї чи іншої особи у відповідності до її віку та соціального статусу.

Своя запрограмована "роль" є і в юпака (це, до речі, сленгова назва мотоцикла "ІЖ Юпітер", яку використовували у степовому регіоні України) - це саме та ланка, що об´єднує долі героїв та є рушійною силою сюжету. Поступово здавалось би нежива машина перетворюється на мало не демонічного персонажа, що живиться кров´ю та нещастями своїх власників, яким не вдається втримати таке, на перший погляд, щасливе надбання. Та навіть ця містична лінія логічно завершується: уважний читач побачить нейтралізацію "сквєрного" юпака за всіма приписами баби-Олі.

Окремої похвали заслуговує структура роману.

По-перше, автор погрався з читачем, адже не дуже напружувався, вигадуючи назви окремих розділів (у заголовки винесені перші кілька слів, якими ці розділи починаються), хоча з іншого боку така стратегія, як на мене, стає ще однією родзинкою тексту.

По-друге, лінійний розвиток сюжету часто оживлюється аналепсисами та пролепсисами, часовий проміжок яких може бути як значним, так і в кілька хвилин. Так спочатку знайомство реципієнта з історією Сашка Шиліна починається з розповіді діда Грицька вже про минулі події, а потім повертається сюжетний час і відбувається власне подія, яка спочатку висвітлюється крізь лінію Сергія та Вєталя, а затим - самого Шиліна.

Або ж, наприклад, майже повністю розказана історія частини життя та кохання Ігоря перетікає в історію його коханої Марини, і все це зав´язується в тісний сюжетний вузол. І, як я вже казала, кожен такий вузол має обов´язкову розв´язку і логічне завершення. У такий спосіб Сайгону вдалося створити опуклу та багатовимірну художню історію про життя звичайного села, долі жителів якого тісно переплетені, а незначні на перший погляд події (такий собі "помах крил метелика") можуть це життя зруйнувати вщент або ж кардинально його змінити. При цьому автор упродовж романного тексту розставляє гачки, що вказують на майбутні події, які уважний читач обов´язково відкриє для себе (не буду спойлерити, та зверніть, наприклад, увагу на роботу баби-Олі-той-шо-лічить після відвідин Ігоря).

Напевне, не всім вибагливим читачам сподобається авторський стиль, адже мова Сайгона позбавлена яскравих епітетів, метафор та інших художніх прикрас, натомість присутні короткі конкретні описи, яких потребує та чи інша ситуація. З одного боку таку стилістичну ощадливість та навіть нейтральність, яка була дуже вмотивованою в оповіданнях про війну в першій збірці, можна трактувати як недолік (адже роман певною мірою втрачає художність і образність), а з іншого - можна говорити про авторський стиль, що стане його візитівкою. Адже саме відсутність надміру художності й створює в реципієнта враження гіперреалістичності та знімає можливу сентиментальність та ліризацію, натомість з´являється враження живої розмови без прикрас.

У той же час особисто для мене стилістичний мінімалізм не став на заваді витворенню яскравих кадрів до кожної із ситуацій: навіть через довгий час після прочитання у свідомості спалахують образи тієї чи іншої сцени. Думаю, якщо би "Юпаком" зацікавилися сценаристи-професіонали, ми могли би отримати ще один гарний серіал, адже, як показав нещодавній успіх "Спіймати Кайдаша", - добре знятий кінопродукт про реальне (а не мильно-серіальне) село викликає значний попит в інтелектуальному середовищі.

"У степу ніхто не свій, окрім своїх" - фраза з анотації, що вказує на традиційну усталеність життя цього українського регіону. Роман "Юпак" Сергія Сергійовича дасть нагоду читачам відкрити для себе малознаний простір. Тож не проґавте свій шанс.

Марина Рябченко

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.