Пол Остер — американський письменник, поет, перекладач і сценарист, чиї тексти перекладені більш ніж сорока мовами. «Нью-йоркська трилогія» — один із ранніх творів автора: роман складається з трьох частин, що спершу з’явилися окремо, а згодом були об’єднані під спільною обкладинкою. На перший погляд, звичайні детективи — «Скляне місто» (1985), «Привиди» (1986) та «Замкнена кімната» (1986) — втягують читача у хисткий і місцями моторошний світ постмодерністської гри.

 

 

Ми не так багато знаємо про Девіда Квінна, протагоніста першої частини трилогії: йому виповнилося 35 років; колись він мав родину, але його близькі загинули; замолоду Квінн видав кілька поетичних збірок, попрацював над перекладами, аж раптом все це полишив, взяв псевдонім і почав писати детективи. Він сяк-так дає собі раду, видаючи по роману на рік, має багато вільного часу, який нерідко витрачає на блукання нью-йоркськими вулицями. Так і минає життя, доки однієї ночі тишу його квартири не роздирає дзвінок: Квінна мають за приватного детектива, Пола Остера, і він потрібен для нагальної справи.

Здивований символічністю помилки і охочий назбирати матеріалу для нової книжки, Квінн погоджується на зустріч. Події розгортаються стрімко: химерна історія, заможний замовник, вистеження незнайомця на вокзалі. Читач може подумати, що він втрапив у світ неонуарної детективної історії, але це омана: розв’язки не буде, не буде арешту злочинця — натомість густа і темна прірва Квіннового занепаду: не тільки порушення його зв’язків із реальністю, але і втрата самого себе.

 

У двох наступних частинах — «Привиди» і «Замкнена кімната» — ситуація подібна: детективне тло виявляється обгорткою, фантиком, ізсередини якого визирає абсурдистський, наскрізно кафкіанський, кошмар, доведення героя до розпачу і саморуйнування.

 

 

 

У 1975 році вийшла відома стрічка Мікеланджело Антоніоні The Passenger: британський репортер Девід Лок у самому серці Сахари знімає документальний фільм про повстанців, що протистоять місцевому диктатору. Лок переживає важкі часи: із роботою не все складається, він украй втомлений і не задоволений своїм життям. Аж раптом журналіст знаходить труп чоловіка, з яким нещодавно познайомився — мандрівника і підприємця, що не має ні родини, ні друзів. У готелі їх плутали через зовнішню подібність, тож доля підкидає журналісту шанс: переклеївши фото у паспорті, він виказує себе за мерця і від’їждає з пустелі не тільки з чужою валізою, але і з чужим життям.

 

Чи не те ж саме робить Квінн, який намагається забути самого себе, ототожнити себе спершу з Максом Ворком, детективом із власних романів, а потім із Полом Остером, за якого його приймає замовник. Літературний критик, протагоніст «Замкненої кімнати», «одягає» на себе життя друга дитинства: одружується з його дружиною, всиновлює його сина, ледь не піддається хвилинній спокусі видати себе за автора його текстів.

 

Коли випадкова незнайомка запитує Лока, хто він, той відповідає: “I used to be somebody else but I traded him in”. Та чи можна себе зректися, поміняти своє життя на чуже? Що ж, і Лок, і герої трилогії зазнають поразки — повернення неминуче, а втрати виявляються страшними.

 

 

Заплутавшись у справі, на яку погодився, Квінн бере телефонний довідник і серед номерів нью-йоркців шукає справжнього Пола Остера. Як виявляється, той ніякий не детектив, а письменник.

 

Погляньмо: Квінн — письменник; детектив із «Привидів» вимушений щотижня писати звіти і стежити за чоловіком, який, скоріш за все, теж письменник; головний герой «Замкненої кімнати» — критик, а його зниклий друг — письменник. Нескладно помітити, що письменництво — чи просто писання — друга важлива для Остера (того, який автор трилогії, а не того, що його зустрічає Квінн, якщо між ними є різниця) тема, причому висвітлюється вона у чисто постмодерністському ключі.

 

Хто такий автор? Коли він пише про реальність, він наближається до неї чи, навпаки, віддаляється? Писання — це гра чи глибока внутрішня потреба? І ще багато подібних запитань, що то тут, то там постають у тексті.

 

Коли Квінн бачиться з Остером, той саме працює над нарисом, присвяченим «Дон Кіхоту» (Дон Кіхот — Деніел Квінн: однакові ініціали), і роздумує над тим, хто справжній автор роману. Звісно ж Сервантес, скажете ви. Проте сам письменник говорить, що знайшов рукопис на ярмарку в Толедо, і справжній автор — такий собі Сід Ахмет Бен Енхелі. Остер припускає, що це ні перший, ні другий, а вірний Санчо Панса.

 

Поціновувачам Борхеса тут згадається його оповідання «П’єр Менар, автор Дон Кіхота», опубліковане у 1939 році. У ньому йдеться про французького письменника, який багато років працював над тим, щоб «створити» «Дон Кіхота»: не якогось іншого, а того самого, не зробити копію, а написати сторінки, які повністю би повторювали і відтворювали оригінальний текст. Яке ж тонке світовідчуття мав Борхес, який ще наприкінці 1930-х підняв у такій витонченій формі порушив питання авторства, адаптації і перекладу! Цілком можливо, що фрагмент у трилогії Остера — це омаж генієві.

 

 

Один із найхарактерніших героїв трилогії — колишній професор при кафедрі теології в Колумбійському університеті, безумець, схиблений на ідеї едемської мови, що нею говорили до гріхопадіння. На його думку, сучасні слова вислизають, відокремлюються від істот і предметів, і єдиний спосіб порятуватися — повернутися до початкової «мови невинності».

 

Мовна тема ув’язує у трилогії дві попередні: з одного боку, мова — інструмент письменника: коли слова втрачають зміст, його втрачають і самі тексти. У такій системі координат очевидно, що той текст, який ми пишемо, і той, який хтось читає, — це різні тексти. Так само переклад — це не перетлумачення вже нам відомого, це постання чогось зовсім іншого, нового. З другого боку, це загравання зі словами повертає до теми ідентифікації: Пол Остер автор трилогії і Пол Остер герой — це різні люди? Пітер Стіллман, якого бачимо у першій частині, і Пітер Стіллман, якого зустрічаємо у барі в останній — це двійники? Автор разом із читачем поринають у хаос: мова зламалася, предмети безіменні, ми не знаємо, ким є насправді. Тут пасує навести фрагмент діалогу із вже згадуваного The Passenger:

 

— Люди зникають щодня.

 

— Щоразу, як виходять із кімнати.

 

Така собі концептуальна гра: від себе не втекти, але щоразу ти — це хтось інший. Що ж, якщо піти на Goodreads, то в багатьох відгуках на роман можна побачити слово «претензійний»: текст Остера і справді є вигадливим, таким, у якому треба покопатися — він точно буде не до смаку тим, хто планував почитати звичайний собі детектив. Проте якщо підхопити хвилю і дозволити себе занурити у темну глибінь роману, на його дні можна знайти скарби — золоті монетки або прозорі скельця від пляшок. Щоправда, ніхто не знає, чи вони вам справді знадобляться.

Анна Лип’ятських