Чекаєш на чесне письмо в стилі Буковскі та Вєнічкі Єрофєєва, на малі драми у малих квартирах, спиті життя і мутні погляди, брудну мову і дитячі шкідливі звички.

Анатолій Дністровий теж цього чекав, тому і пише в анотації: «Найбільше вражає у книзі сміливість автора говорити на теми, про які мало хто пише. Самогубство священика, отруєння сином батька, відродження людини після тюрми...». Не видання, а читацьке свято.

Перша новелка, «Втеча Маклухи», ці очікування частково виправдовує. Максимально проста і щира оповідь зека-рецидивіста хоч і не містить особливих відкриттів, але слугує гарним прологом до обіцяних «амплітуди переживання, лаконічности та точности мазка».

І тут все розвалюється…

Сергій Пантюк – добрий письменник, і все, згадане в анотації, щира правда. Проблема в тому, що він мілко плаває. З решти восьми оповідок три – манюсінькі ліричні замальовки, місце яким – наприкінці останнього тому повного зібрання творів, у розділі «чернетки», а то й в Інтернет-щоденнику автора.  

Якби решта матеріялу мала достатньо кісток і м’яса, то були б цілком терпимі інтермедії. Читач міг би перепочити після насиченого читання і ковтнути повітря перед наступним зануренням. Але п’ять новелок, які ґрунтуються на кількох епізодах з життя автора (чи стилізовані під такі), не містять ані білків, ані жирів, суцільні швидкотравні вуглеводи. Ось виє пес, сумуючи за зниклим господарем. Ось ліричний герой випадково знаходить рештки прадіда під час археологічних розкопок. Ось стара жінка закохується в молодого сусіда. Ось ліричний герой зустрічає своє давнє кохання і радіє, що воно давнє. І ось, нарешті, автор обіцяє розповісти як зав’язати з бухлом і курінням, а натомість його старий товариш витягає з шафи скелета.

І висновок з цього всього всюди один: «життя – це неймовірне плетиво закономірностей і випадковостей, якими беззаперечно хтось керує». А ми і не знали.

Попри все, наступну прозову книгу Пантюка я таки придбаю. В сучасній українській прозі автор, єдиною проблемою якого є слабенькі сюжети, – вже рідкість. Тим паче, що жовта преса містить їх досить. Ось, до речі, один випадок, опис якого нещодавно трапився мені в одному з Інтернет-щоденників: серед білого дня «Лексус» збив кицьку. Водій виявив гуманізм, вийшов, дістав пістолета і пристрелив тварину. Життя таки сильніше за будь-яку літературу.

Стронґовський