Напевне, Юрка марно було б очікувати у Кіровограді, якби не факт, що сам поет народжений у нашому місті, де його дідусь чотири десятиліття викладав старослов’янську мову в педагогічному інституті. Минулої п’ятниці Юрко Позаяк на правах старійшини й патріарха виступив зі своїми неперевершеними текстами на «Вечорі іронічної поезії» разом з братами Капрановими, Сергієм Пантюком, Артемом Полежакою та Євгеном Манженком. А перед тим не відмовив «всьому Кіровограду» в інтерв’ю.

- Пане Юрію, якщо у пошуковик в інтернеті ввести «Юрко Позаяк», то більшість посилань буде на новину, коли вас призначили спічрайтером екс-президента Ющенка з цитуванням вашої «Думи про слоника». Як Ви поставилися до такого нападу слави?

- Коли мене призначили, дійсно, в інтернеті знялася буча, було багато публікацій типу «Поета-хулігана призначили спічрайтером Президента» і так далі. Мене це дратувало. Але не те, щоб я дуже горював. Просто я вирішив, що це потрібно перетерпіти, пережити – та й усе. Призначили мене не тому, що я поет-хуліган, а тому, що філолог і поет, до того ж на той час мав десять років досвіду дипломатичної роботи. Не дуже часто таке трапляється, тому це й було використано. А до «Слоника» в мене ставлення таке: по-перше, це не моя ідея – це поетичний переспів відомого на той час анекдота. Я коли готував збірку, у мене були сумніви, чи включати цей вірш, він самому мені не дуже подобається: я вважав, що це якась дешевка. А оскільки мій друг поклав це на музику, і дуже гарно співав у стилі народних дум, то я вирішив його опублікувати. І для мене було несподівано, що саме на цьому віршику зробили акцент. Знову ж таки, це не велика біда. Коли розпочався весь цей шум у пресі, я розумів, що не заради мене, а заради Президента все це влаштовано, і мені було неприємно, що мене використовують. Тоді я вирішив не давати інтерв’ю, тому що за перші дні було десь із двадцять дзвінків з усіх можливих телевізій, радіо і газет. Поки я там працював, я пішов у підпілля, не давав жодних інтерв’ю, і не виступав як поет, щоб не провокувати нову хвилю шумихи.

- У такому разі, коли Ви вже не працюєте на такій відповідальній посаді, слід очікувати на новий виток Вашої поетичної творчості? 

- Не знаю. Підозрюю, що ні, тому що, в принципі, те, що я написав – поезія молода: вона провокативна, хуліганська… До речі, матюків там немає, там є просто розмовна лексика, жаргон, але на той час – двадцять років тому – навіть це сприймалося як порушення всіх табу. Зараз у мене уже такий вік, що я не зможу писати молодіжну поезію, бо це буде фальш. Можливо, щось проб’є, якась нова тема. Якщо відкриється, я буду писати. А так я займаюся іноді, спорадично, перекладами, якщо натрапляю на щось, що дуже хочеться перекласти. З моїм другом Ярославом Ковалем – суперспеціалістом з французької мови ми переклали Ремона Кено «Вправи зі стилю». Це дуже складна робота: там один банальний сюжет Кено переповів 99 разів різними стилями. Перекласти було майже неможливо, довелося шукати нестандартні ходи.

- Ви приїхали до Кіровограда на «Вечір іронічної поезії». Чи сильно відрізняється,на Ваш погляд, іронічна поезія 1980-х років, коли Ви починали писати, і сьогоднішня? 

- По-перше, змінилося оточення, впала Радянська влада і все, що вона з собою несла. Таким чином, поменшало об’єктів для сміху. Як би ми зараз не жалілися на життя, це зовсім не те, що було за радянських часів. Рівень абсурдності набагато знизився.

- Та невже? 

- Абсурдність, звичайно, вічний супутник нашого життя, але такого абсурду, як у радянські часи, вже немає. У багатьох сферах з’явилися ознаки норми. Через те, можливо, важче знайти достойний об’єкт для висміювання. Хоча, можливо, це мій особистий погляд, пов´язаний з віковими змінами: те, що я хотів сказати, я сказав, перестало бути цікавим писати. А он Артем Полежака, молодий, веселий, на кожному кроці знаходить теми, і дійсно є оригінальним та блискучим поетом.

- А у публіцистиці не пробували себе? Думаю, знайшлися б видання, які б позмагалися за Юрка Позаяка, скажімо, колумніста. 

- У мене, як на журналіста, є одна професійна вада: я не журналіст, я вихователь журналістів. Я 17 років викладав українську мову та стилістику на факультеті, а потім в Інституті журналістики Київського університету. До журналістів я швидше ставлюся, як до дітей, тобто дивлюся з них згори вниз. І самому, оскільки я їх вчив, йти в журналістику якось несолідно. Скоріше за все, я трохи жартую. Немає такого собі журналістського внутрішнього мотору. Я дуже повільний, а журналіст повинен реагувати блискавично, тобто текст має видаватися сьогодні на сьогодні – у мене немає такого мотору.

- Ким із своїх колишніх студентів Ви нині пишаєтеся, коли дивитеся телевізор або читаєте газети? 

- Алла Мазур, для початку. Той же Олександр Ткаченко – це з телебачення. Сашко Супрунюк – дуже сильна й своєрідна натура, нехай він і не відомий на всю Україну. Звичайно, можна було б ще згадувати і згадувати.

- Наскільки тісно Ви нині спілкуєтеся зі своїми колишніми колегами по «Пропалій грамоті»?

- Я з хлопцями практично не спілкуюся. Віктор Недоступ пішов у свої сфери, здебільшого, це музика. Останнім часом я абсолютно випадково двічі зустрічав його на вулиці, ми поговорили, хоча й не бачилися років сім. А Семен Либонь уже 15 років живе в Англії, раз на рік ми щось там перекидаємося листами в інтернеті – і то є всьо! Нам зібратися втрьох – нереально!

- Як нині Ви згадуєте часи «Пропалої грамоти»? 

- Власне кажучи, для мене самого було дуже несподівано, що я став поетом. Коли я вступив на філфак, твердо вирішив, що не буду займатися літературою, літературознавством. Я, звичайно, складав всі ці іспити на «п’ятірки», але то була радянська література й радянське літературознавство. У мене батько – член Спілки письменників, тому письменник для мене ніколи не був оточений якоюсь аурою, я бачив все це зсередини. Через це мрії стати письменником у мене не було, на відміну від багатьох моїх однокурсників. Я для себе закрив літературу й займався улюбленою лінгвістикою. Потім вірші самі поперли. І це була несподіванка для мене.

- Тобто вірші як несподівано поперли, так і несподівано закінчилися? 

- Так. Було дуже цікаво спостерігати за собою: процес творчості іноді цікавіший, ніж сам вірш. Де вони беруться? Іде якийсь струмінь із підсвідомості, його тільки треба обліпити словами. І раніше з мене могло випасти два-три вірші в день – так, як нині у Полежаки. А потім стало все важче знаходити теми, і десь через десять років воно припинилося зовсім. І я просто притримуюся тієї думки, що не варто видушувати з себе нові тексти для того, щоб лишатися на плаву, тому що, скоріше за все, це буде дискредитацією самого себе, самоповтор. То що мені залишається? Щоб епатувати публіку, йти в матюки? Тоді це будуть неприродні тексти. Я завжди хвалюся, що коли я працював у Хорватії, у посольстві, з мене абсолютно несподівано поперли дитячі вірші хорватською мовою. І тоді дочка, якій на той час було десять років, хорватська була для неї як рідна, під моїм впливом теж почала писати. Вона написала кілька дитячих віршиків, і ми видали книжку.

- Наскільки Ваші діти ознайомлені з Вашою поетичною творчістю? 

- Моєму молодшому синові 5 років. А дочка, звичайно, прочитала. Вірші ніколи не приховувалися від неї. Скажімо, я пам’ятаю, як у чотири чи п’ять років вона була в мене на вечорі, я читав якийсь похабний вірш, тільки почав – і вона на весь голос: «А, я це знаю!»