Re: цензії

Австрійський письменник Йозеф Вінклер був почесним гостем фестивалю “Книжковий Арсенал”, чи не найбільшої книжкової події Києва, що тривав 4-7 жовтня. У видавництві "Критика" щойно вийшов роман письменника "Вивезена" ("Die Verschleppung") українською мовою. Книгу присвячено українській остарбайтерці Валентині Ілляшенко, яку Вінклер називає співавторкою книги. Кореспондент Deutsche Welle поспілкувалась з Йозефом Вінклером у Києві.

DW: Що ви очіуєте від поїздки до України? Чи є щось, пов ´ язане з тим, що Вам розповідала, про що згадувала Нєточка (Валентина) Василівна, вивезена у 1943 році з Черкащини на примусову роботу до Каринтії? Може, скуштувати борщу?

Йозеф Вінклер: Про борщ вона справді часто згадувала (всміхається). Вона була для мене чимось надзвичайним, як і її історія. Ця історія її життя щось наче змінила в мені, тому тепер і цікавлюсь Україною. Нині хочу відвідати кілька церков та монастирів, відкритий до усіляких вражень. На загал, мої книжки перекладено п´ятнадцятьма мовами, і зазвичай, де їх перекладають, туди мене і запрошують, на зустрічі в університетах, у посольствах. Це дуже цікаво, я радий завжди отаким чином відкривати для себе нову країну, такі в мене пільги як у письменника.

Як познайомились з Валентиною? Чим зацікавила її історія?

Коли працював над останнім романом трилогії «Дика Каринтія», почав затинатись. Відчув, що маю десь поїхати. Спакував свою 20-кілограмову друкарську машинку і поїхав до Каринтії. Там у селі Моосвальд в австрійських Альпах намагався винайняти собі кімнату. Знайшов таке помешкання у жінки, колишньої остарбайтерки. Вона навіть запропонувала ту кімнату, до якої її поселили у 1943 році, коли їй було 14 років. Пізніше там вона вийшла заміж за австрійського селянина, народила синів, залишилась. Мешкав там цілий рік, щовечора у їдальні слухав, як вона розповідала про своє життя, про депортацію, про Україну, про своє село над Дніпром.

Саме так я дізнався, що таке Україна. Записував її оповіді на магнітофон, але ми мусили ховатись, бо її чоловік соромився, що одружився з «росіянкою», тому не хотів нічого чути про «Росію». В селі таких «росіян», тобто депортованих українців, було багато, їх називали на загал «руськими». Взагалі я був єдиною людиною, хто схотів вислухати її історію. Пізніше вона безпосередньо брала участь у написанні роману, чи, я б сказав, хроніки. Шкода, що Валентина померла два роки тому й не дізналась, що її історія вийшла українською, у неї на батьківщині.

Чи цікавились видавці у Росії перекладом цього роману ?

Принаймні мені про це не відомо. Близько семи років тому «Вивезена» («Die Verschleppung») вийшла японською. Це було особиста ініціатива профессора з Японії, в якого в сім’ї було щось подібне, пов´язане з депортацією. Він сам переклав, а вже пізніше знайшов видавництво, яке зацікавилось. Але жодною іншою мовою роман не видавали – ані французи, ані іспанці, ані чехи чи поляки цю книжку не захотіли перекладати.

Вперше роман вийшов у Франкфурті у 1983 році. Минуло багато часу. Якби писали книгу зараз, щось би в ній змінили?

Ця книга написана дуже простими словами, я намагався зберегти автентичність оповіді Валентини, її висловів, виразів. Особливих змін я би не робив, думаю, мені вдалося передати ту справжність, щирість історії. Радий, що такий підзаголовок до книги: «Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство». Ми довго радились з редактором тоді у Франкфурті, писати про «українське», чи про «російське», що тоді було б зрозуміліше. Можливо, сьогодні я би відмовився від імені «Нєточка», яке я взяв у Достоєвського, це звучало дуже по-східному, екзотично. Тепер думаю, що той екзотизм зайвий, назвав би жінку просто скорочено «Валя», адже сама історія вже є дуже вражаючою, жахливою, більше ілюстративності тут і не потрібно.

Те, що «Вивезену» нині лише переклали українською, вважаєте досягненням історичної справедливості чи пояснюєте актуальністю теми? Адже таку книжку навряд чи можна було б видати в СРСР, де Валентина розповідає про те, як її родина пережила сталінську колективізацію і Голодомор .

Мені важко судити, це лиш жителі цієї країни можуть вирішувати, сказати точніше, коли для них актуальний той чи інший текст. Але я дуже радий, що ця книжка знайшла свою дорогу назад, додому, туди, звідки виросла ця історія й де вона переважно відбувалась.

Ольга Веснянка