Вочевидь, даються взнаки якісь ментальні аспекти, коли, поки що, можна вдаватися лише до «позерських» крайнощів – од шароварництва до «постмодернізму». Кращі з наших письменників – поміж.

Безсумнівно, впливають ще й суспільні настрої, коли годі не писати на злободенні теми. А якщо вже творити «мистецтво заради мистецтва», то й це треба сприймати як протестний «вчинок» проти «пристосуванців».

А тут маємо письменника Ярослава Мельника, який «мешкає між Литвою і Францією», але пише українською мовою, і то так, як в нас ніхто не пише. Звісно, було би надто категорично і недоречно твердити про винятковість прози цього автора, але, щонайменше, він заслуговує на увагу.

Ярослав Мельник дебютував у 80-х, як літературний критик, першим основував рецепцію творчості таких нині вже видатних поетів, як Василь Герасим’юк та Ігор Римарук. Після закінчення Львівського університету навчався у Літературному інституті в Москві, де зустрів свою майбутню дружину, литовку, а це значною мірою зумовило подальше життя Ярослава Мельника.

Його книги виходять у Литві та Франції і мають чималий успіх, позитивні оцінки. Його порівнюють із Борхесом та Кафкою, називають найбільш таємничим письменником Литви. Нещодавно вийшла перша книжка Ярослава Мельника українською мовою, хоча тільки й нею він пише, а на литовську перекладає дружина.

«Телефонуй мені, говори зі мною» – така спонукальна назва дебюту Ярослава Мельника в українському літературному процесі. Книжка складається з кількох оповідань, трьох повістей і роману. Замість післямови знаходимо інтерв’ю з письменником, яке доволі повно розкриває біографічні і світоглядні чинники, які зумовили Ярослава Мельника таким, яким він сьогодні до нас приходить.

«Мене цікавлять «стани на межі», обличчям до вічного, до вічних питань, у яких тільки й виявляється людський дух.  – підкреслює письменник у заключному інтерв’ю. – Чим стає людина, якщо вона переступає межі того, що ми умовилися називати «людиною».

І справді, кожен текст Ярослава Мельника порушує ті чи інші буттєві філософські питання, ілюструючи їх доволі оригінальними сюжетами.

У творчості Ярослава Мельника якісно фігурує тема Бога, його оповідання тяжіють до глобальних, загальних висновків, хоч і випливають зі шляхів окремих персонажів. Так, в оповіданні «Книга мого життя» йдеться про пам´ять. Точніше, її втрату. Головний герой лише зрідка «опам’ятовується», і події, що відбувалися кілька років тому, здаються йому вчорашніми. Врешті він забуває, ким є насправді, і відчуває лише втому: «Я втомився, втомився бути кимось у цьому житті: ось що я пам’ятаю! Цю втому. Можливо, тому Бог відібрав у мене пам´ять».

Оповідання «Алюмінієва ложка» можна вважати ностальгією письменника за Батьківщиною. Головний герой у складі екскурсійної групи опиняється у «далекій країні», де має кілька годин, щоб погуляти містом. Від усіх відлучившись, він простує вулицею повз будинки, які поступово переходять у хати, і вже бачить вдалині луг, до якого й хоче дістатися. Але раптом в одному з дворів помічає людей і йде до них. За накритим столом обідають борщем троє людей. Двоє з них – померлі батьки головного героя. Третій, за описом, нагадує його самого.

В оповіданні «Кінець» шістдесятирічна Нікодімова починає молодшати, що викликає подивування в оточення. Вона поступово стає дівчиною, дитиною, немовлям і врешті зникає, але аж ніяк не «тілесно, як можна подумати. І відчуття, і почуття, і якісь проблиски свідомості в ній збереглися. Тільки вона не бачила світла, блаженно погойдуючись в затишному теплому мішку, в такт руху істоти більш могутньої, ніж вона сама».

У цих трьох оповіданнях обігруються архетипи пам’яті, батьківщини і безсмертя. Попри доволі цікаві сюжети, відчувається те, що називається «довести до логічного завершення», хоча справа аж ніяк не в логіці. Але під кінець атмосфера загадковості, магічності чи навіть містичності видихається, і стрічаємо магічний реалізм. Тож порівняння з Борхесом цілком слушне. Та, з іншого боку, оце «доведення» в усіх трьох випадках закінчується зникненням головних героїв. У першому оповіданні він зникає разом з водою у ванній, у другому – «полетів назустріч (…) сліпучому чорному світлу, яке кликало його до себе з усієї сили в свої вічні обійми»,  у третьому – Нікодімова опиняється в лоні матері.

Дещо поступається смисловою напругою оповідання «Христос», яке можна назвати апокрифом, єрессю чи байкою. У ній ідеться про те, нібито на хресті помер актор, а Христос дожив до глибокої старості. Оповідач закінчує словами: «Все це – лише моє припущення. А як було насправді – я не знаю».

В оповіданні «В дорозі» обігрується метафора шляху, який є цінний сам по собі. Одного дня головному героєві зателефонували і попросили прийти за певною адресою. Там його чекала людина, яка вказала подальший маршрут, і така мандрівка триває багато років. Її сенсу герой не розуміє, але сподівається, що все стане ясно, коли дійде до кінцевої мети.

Оповідання «Не можна взяти живого Бога» порушує тему рутинності життя, за якою люди не помічають і не усвідомлюють своєї дріб’язковості. Головного героя звати Вася, він може умертвити живого, воскресити мертвого і створити людину із землі, через що вважає себе Богом. Однак дружина обзиває його ослом і дорікає, що Вася заробляє копійки, а тому живуть бідно. Коли ж Вася зізнається, що він – Бог, дружина, цілком передбачувано, викликає санітарів. Однак його «не можна було ні взяти, ні вбити»  – він знищив і дружину, і санітарів разом з домом та містом. Найбільше Вася дивувався, чому люди «не розуміють, які вони смішні всі в почутті своєї важливості» , і висновував, що«їх сила – в їх сліпоті».

Як зауважує літературознавець Ігор Котик, «автор збірки «Телефонуй мені, говори зі мною»,  звертаючись до трансцендентного, метафізичного, неодноразово підкреслює непізнаваність цієї сфери і трактує незнання як таке, що є бажаним».

Це підтверджує і сам Ярослав Мельник: «Коли людина повернута обличчям до великих таємниць буття, коли «бачить Бога» – в її свідомості відбувається зсув. Я це вважаю шляхом до свободи. Я не вірю в цю реальність, що мене оточує».

Підсумувати можна тим, що до українського читача прийшла оригінальна книга талановитого автора, якою аж ніяк не можна нехтувати. Один з її великих плюсів – це світоглядна новизна для вітчизняного літпроцесу. Крім того, цікавий стиль, добра мова, насичені сюжети, яскраві образи – власне, те, за що ми любимо добру літературу.

Ярослав Мельник. Телефонуй мені, говори зі мною: Оповідання, повісті, роман. – К.: Темпора, 2012. (Серія «Бібліотека “ЛітАкценту”»)

Василь Карп´юк