Ця зима справді видається просто безкінечною, оскільки встигла вмістити в себе майже все, чого можна очікувати від життя – несподівані надії й важкі розчарування, прозору й справедливу ненависть і підсвідому потребу порозуміння. А ще радість і сльози, впертість та безсилля, несправедливість, жорстокість і смерть.

За ці два з половиною місяці все змінилося. Ми, звісно, всі й дотепер говоримо, що потребуємо змін, проте, якщо говорити відверто – певні зміни вже сталися. Я, звісно, далекий від того, аби вдаватися до всіх цих кліше, на зразок "ми вже ніколи не будемо такими, як раніше", "ми змінилися раз і назавжди".

Не думаю, що ми справді змінились.

Ми лишились такими, якими й були. Але що справді змінилося в ці довгі зимові місяці – це чітке визначення, ким ти насправді є, яким ти насправді можеш і хочеш бути. Я, знову ж таки, не зовсім про революційну романтику. Я про всіх нас – і про революціонерів, і про контрреволюціонерів.

Про всіх нас тепер багато чого можна сказати, нас усіх тепер куди простіше ідентифікувати. В чому особлива цінність історичних зламів – вони позбавляють нас усіх комфорту, примушуючи займати чітку й однозначну позицію.

На зламі важко балансувати, важко робити вигляд, що нічого не відбувається, що ти нічого не помічаєш. Тому доводиться так чи інакше визначатися. Щось подібне з нами всіма й відбувається – і з тими, хто завжди мав чітку й конкретну "громадянську позицію", і з тими, хто вже десятий рік почуває себе "втомлено від політики".

Ми всі раптом знову опинилися в незвичній для себе ролі – ролі справжніх громадян, зі своєю позицією й своїми переконаннями, з готовністю ці переконання якщо й не відстоювати, то принаймні озвучувати.

Так-так – я говорю зокрема й про тих бюджетників, яких зганяють на різноманітні антимайдани – адже вийти туди (хай із примусу, хай за винагороду, а часто – ще й за наказом їхнього бюджетного серця) – це теж позиція, це готовність зайняти своє місце на зламі, згода на те, щоби стати під певний прапор, навіть якщо потім доведеться здати цей прапор "бригадиру".

І про "молодиків спортивної статури" я теж говорю. Адже хто буде сумніватись, що їхня ненависть до "євросодомітів" є щирою та непідробною, хай при цьому навіть і оплаченою? Нас усіх знову активізували – активізували наші страхи, наше невдоволення, нашу самоповагу, нашу повагу до начальства. Всі ті речі, котрі в "мирний" час видавалися нам несуттєвими й другорядними, знову стали для нас важливими й актуальними.

І в цьому насправді немає жодних змін. Ми завжди носили в собі свою покірність чи протестність, свою законослухняність чи бунтівливість. Вони не з´явилися нізвідки. Адже загітованих серед нас не так і багато.

Навіть за ці два місяці, сповнені інформаційних воєн та пропагандистських атак. Хто з ваших знайомих змінив свої погляди? Хто з них за цей час перейшов на інший бік? Хто прозрів і отямився? Я особисто таких не знаю.

Насправді ми були такими весь цей час. Готовими йти до кінця в своєму несприйнятті системи, чи навпаки – готовими виправдовувати будь-які методи, за допомогою яких ця система захищає своє існування.

Ми й раніше ладні були за будь-яких умов відстоювати легітимність цієї влади, її законну обраність, її богообраність. Чи навпаки – за жодних обставин не приймати аргументів влади щодо своїх дій, у жодному разі не приймати її пояснень і не йти з нею на компроміси. Ми й раніше по-різному ставились до виконання законів та порушення конституції, до власних прав та обов´язків, до розуміння природи влади, до трактування механізмів громадської активності.

Ми й раніше мали дещо відмінні погляди щодо корупції та можливості її морального виправдання, щодо повноважень президента й адекватності прем´єра, щодо чесності опозиції та важливості її існування взагалі. Просто ми знову почали про це говорити, почали цим перейматись, все це знову формує наші дні, визначає наше перебування в цій зимі. При цьому ми й надалі мало дослуховуємось один до одного, щоразу зменшуючи власні шанси бути почутими, себто бути зрозумілими.