Їх бояться, їм не довіряють. Вони заважають, їх стає забагато, вони стають нав´язливими.

Нашого гуманізму та співчуття вистачає лише на те, аби підтримати їх морально. Далі хай вигрібають самі – наскільки зуміють, наскільки ми їм це дозволимо. До них швидко звикаєш, їх швидко починаєш упізнавати, швидко вивчаєш їхню риторику, легко виробляєш щодо них систему виправдань та контраргументів. Вони починають викликати роздратування – дратує їхня безпорадність, беззахисність, їхнє постійне ниття, образа на весь світ, претензії до всіх навколо, їхня неможливість самостійно вирішити всі свої проблеми. Слабкість лише на короткий період мобілізує й народжує бажання допомогти, взяти дієву участь у вирішенні ситуації. Потім вона просто відштовхує.

Ніхто не любить слабких, справедливо вбачаючи в їхній поведінці свої власні комплекси та фобії. Сильних насправді теж ніхто не любить, проте нелюбов до сильного, принаймні сильнішого за тебе, можна потрактувати як страх, тому в більшості випадків неприязнь до сильнішого тримають подалі, щосили в спілкуванні з ним вдаючи з себе рівного – так само сильного, так само впевненого в собі, так само непричетного до компанії слабких та ображених. 

Ми видаємо себе за сильних і намагаємось говорити з позицій сили, просто аби приховати власну розгубленість і нерішучість. Це не робить нам честі, проте в більшості випадків ніхто нічого не помічає. Натомість усі помічають слабких, коли ті скаржаться й вимагають справедливості, і чим предметніше вони її вимагають, тим сильніше їхні вимоги викликають внутрішній опір – мовляв, яке право вони мають позбавляти мене моєї рівноваги, з якого дива вони диктують мені свою правду, чому я маю обов´язково з нею погоджуватись, чому я не маю можливості засумніватися в очевидному, не приймати очевидних речей, заперечувати те, що й сам чудово розумію?

Нікому з нас не подобається, коли нас намагаються позбавити нашого конформізму, нашої байдужості, нашої продажності. Адже так комфортно зберігати при собі свій спокій, свої ілюзії, свої самонавіювання. Світ може божеволіти й рушитись, проте доти, доки це не стосується безпосередньо тебе, є можливість відійти вбік і з холодним (насправді настрашеним і нервовим) зацікавленням спостерігати, як сильний дає собі раду зі слабкими, якими аргументами він при цьому користується, як виправдовує власну силу, як засуджує слабкість опонентів. Доки ти сам не став біженцем, маєш повне право не пускати їх на поріг свого дому – не ти позбавляв їх їхніх домівок, не тобі вирішувати тепер їхні життєві потреби.   

Скільки доводилось їх бачити – старих утікачів із соціалістичного табору, балканських однолітків, студентів із країн Азії та Африки. В європейських університетах і в американських книгарнях, на літературних вечорах і політичних демонстраціях. Позбавлені батьківщини, позбавлені прав, закинуті в чужий світ, який не виявляв до них інтересу – завжди хотілося вірити, що чогось подібного ніколи не станеться з жодним із моїх співвітчизників. Вони розповідали свої історії, називали імена своїх ворогів, проте майже ніхто з них не намагався зазирати в майбутнє, навіть не починав говорити про плани та перспективи. Їхні плани залишилися на батьківщині, їхнє майбутнє визначалося минулим, їхнім головним життєвим надбанням виявилася велика втрата, велика пустка, шалена порожнеча. Кожен із них викликав співчуття й солідарність, перед кожним із них хотілося просити вибачення, за кожним із них чувся голос правди й непокори, кожному з них говорилися слова підтримки, з кожним із них доводилось прощатись як зі справжнім братом по боротьбі та опору.

Кожен із закарбовувався в пам´яті на решту життя. Кожен із них стирався звідти вже наступного ранку. погляд