Балкарський письменник Кайсин Кулієв (Кайсын Кулиев; карач.-балк. Къулийланы Шуўаны жашы Къайсын) народився 1 листопада 1917 року у високогірному аулі Верхній Чегем (тепер Чегемського району Кабардино-Балкарії) у родині скотаря та мисливця. У 1926 році пішов до школи в Нижньому Чегемі. Після закінчення школи навчався в педагогічному технікумі в Нальчику, заповнюючи грубі зошити своїми віршами. Перші віршовані спроби Кайсин Кулієв припадають на учнівські роки, а перші публікації – на 1933 рік. Від 1935 по 1939 рік навчався в Москві в Державному інституті театрального мистецтва ім. А. Луначарського та Літературному інституті ім. М. Горького. Віддаючи належне театральному інститутові, якому він зобов’язаний чудовою освітою, Кайсин Кулієв справжнім своїм покликанням вважав літературу. Закінчивши навчання в Москві, Кайсин Кулієв викладав літературу в Кабардино-Балкарському педагогічному інституті. Кайсин Кулієв повністю усвідомлює себе поетом, багато пише й друкується.

У 1938 році Кайсин Кулієв був прийнятий до Спілки письменників СРСР. У 1939 році на конференції Спілки письменників Кабардино-Балкарії він виступив із доповіддю про проблеми розвитку балкарської літератури. У 1940 році в Нальчику виходить перша книжка його лірики рідною мовою «Привіт, ранок!» («Салам, эрттенлик!»). У цій збірці вже відчувається почерк майбутнього видатного поета. У червні 1940 року Кайсин Кулієв йде в армію, війна застала його в Прибалтиці. Із середини 1942 року вірші Кайсина Кулієва починають публікуватися в центральних виданнях у російських перекладах, звучать по радію, здобувають широку читацьку аудиторію. У листопаді 1942 року після поранення Кайсин Кулієв на запрошення Олександра Фадєєва приїздить до Москви, де був організований його творчий вечір, на який прийшло багато відомих письменників, зокрема Борис Пастернак, Микола Асєєв, Костянтин Симонов, Дмитро Кедрін. На фронті Кайсин Кулієв воював десантником, паралельно працював військовим кореспондентом. У березні 1944 року Кайсин Кулієв взнає про депортацію балкарського народу в Середню Азію. У квітні того ж року, виписавшись із шпиталю й побувавши в рідній Чегемській ущелині, Кайсин Кулієв вирушив у заслання вслід за своїм народом, добровільно розділивши з ним його трагічну долю. Більше десяти років прожив Кайсин Кулієв в Киргизії, брав активну участь в її літературному житті, але без права публікувати власні твори. У той час він створив, зокрема, цикл «Пісні ущелин» (1947–1951).

Кайсин Кулієв всотав у себе культуру Сходу, традиції світової класики. Борис Пастернак якось сказав йому: «Над Вашою головою зійшлися стрілки Заходу та Сходу»; а в одному з листів до нього писав: «Ось що я думаю про національні літератури. Для того, щоб явище в якійсь із них збуджувало увагу і викликало переклади, воно повинне володіти новизною та важливістю Омара Хайяма чи Рабіндраната Тагора, яких світова поезія потребувала і без яких була б не така повна». Близькими для себе за творчими прийомами та духом поетами Кайсин Кулієв вважав Нізамі, Фізулі, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Тараса Шевченка, Джорджа Байрона, Еміля Вергарна, Федеріко Ґарсію Лорку, Бориса Пастернака. «Світова поезія дала мені ту культуру, без якої та поза якою поетом неможливо стати», – казав він. У 1956 році Кайсин Кулієв повернувся в Кабардино-Балкарію. Закінчив Вищі літературні курси в Москві. Виходить чимало його книжок балкарською та російською мовами «Гори» (1957), «Хліб і троянда» (1957), «Я прийшов із гір» (1959) та інші.

Найбільш плідними у творчості Кайсина Кулієва були 1960-і та 1970-і роки, це пора найвищого розквіту його таланту. У цей період виходять його збірки віршів, кожна з яких стає явищем у літературі: «Вогонь на горі» (1962), «Поранений камінь» (1964), «Мир дому твоєму» (1966), «Книга землі» (1972), «Зіркам – горіти» (1973), «Вечір» (1974), «Колоски та зірки» (1979), «Краса зелена» (1980) та інші. У 1970 році вийшло двотомне видання творів Кайсина Кулієва, у 1976–1977 роках – зібрання творів у трьох томах, у 1975 році була видана збірка публіцистики «Так росте і дерево».

Початок 1980-х років – лише п’ять років, відпущених Кайсину Кулієву для життя, незважаючи на важку хворобу, були для нього плідними. У 1985 році вийшла збірка віршів «Кажу людям» – останнє прижиттєве видання поета. Він встиг підготувати до виходу в світ книжки, які з’явилися вже посмертно, це – поетичні збірки «Людина. Птаха. Дерево» (1985), «Жити!» (1986), повість «Скачи, мій ослику!» (1986), роман «Була зима» (1987). Останні роки життя Кайсин Кулієв провів у своєму домі в місті Чегем, де за заповітом і похований. Помер Кайсин Кулієв 4 червня 1985 року в місті Чегем поблизу Нальчика.

Кайсин Кулієв став народним поетом Кабардино-Балкарії у 1967 році.

Кайсин Кулієв є кавалером низки орденів, отримав багато відзнак і нагород, зокрема Державну премію РРФСР ім. Максима Горького (1966, за книжку «Поранений камінь»), Державну премію СРСР (1974, за «Книгу землі»), нагрудний знак «За заслуги перед польською культурою» (1977), Державну нагороду Монголії «Халхын голын ялалт» (1979), премію ім. Бориса Полєвого (1986, за повість «Скачи, мій ослику!»; посмертно).

Твори Кайсина Кулієва перекладені багатьма мовами.

Під впливом поезій Тараса Шевченка Кайсин Кулієв написав твори «Зухра», «Вершники в Чегемі», «Стара пісня», «Вогонь»; переклав деякі вірші Шевченка, присвятив йому вірш «Поет народу» (1939). Кайсин Кулієв не раз бував в Україні, підтримував особисті контакти з деякими українськими письменниками.

Українською мовою окремі вірші Кайсина Кулієва переклали Микола Бажан, Петро Дорошко, Борис Олійник, Іван Драч, Володимир Коломієць, Петро Осадчук, Микола Сингаївський, Борислав Степанюк, Степан Тельнюк, Світлана Жолоб, Світлана Йовенко та інші ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1967. – Вип. 1; [Вірші] // Сузір’я. – К., 1975. – Вип. 9; Поету майбутнього // З вогняних літ. – К., 1975; Поезії. – К., 1977; Щастя жити на землі // Сузір’я. – К., 1983. – Вип. 18; [Вірші] // Дніпро. – 1988. – № 6).

Влітку 1978 року ми були цілий місяць із мамою та братом в Піцунді в Будинку відпочинку письменників (дев’ятиповерховий ґмах між такими ж пансіонатами студії «Мосфільм» і газети «Правда»). Було там чимало розмаїтих письменників, зокрема і Кайсин Кулієв. Тато в одному з листів спитав – хто там зараз відпочиває з таких відоміших письменників? Взнавши, що є тім і Кулієв, тато бандероллю надіслав якусь його книжку в російському перекладі. Я мав завдання підійти до Кайсина Кулієва і взяти для тата автограф на тій книжці. Що я і зробив десь на широкому коридорі перед їдальнею. Тож Кулієва я вже ідентифікував. І от їдемо ми якось разом у ліфті, біля нього якийсь також «кавказець» чи «азіят», шварґотять між собою «нє па-рускі» і зиркають на ще одного типа із зовнішністю Ріші Капура. Коли вийшли з ліфта, то я почув, як Кулієв своєму співбесідникові кинув слово «ґяур» (стосовно Ріші Капура, я так зрозумів). А ви любите Байрона?