І ось лише в останні роки виявилося, що насправді й Гуцульщина сама за себе сказала. Голосом Петра Шекерика-Дониківа.

Разом із Гнатом Хоткевичем він засновував гуцульський театр, допомагав Михайлові Коцюбинському збирати матеріали для «Тіней забутих предків», активно спілкувався з Іваном Франком, Станіславом Вінцензом, Володимиром  Гнатюком, Марком Черемшиною, Василем Стефаником, Антоном Крушельницьким, Андрієм Чайковським, переховував у себе вдома принца Вільгельма Габсбурґа, був депутатом парламенту ЗУНР і «гуцульським послом» до польського сейму, брав участь у святкуванні Злуки ЗУНР і УНР на Софійському майдані в Києві, воював за Україну з денікінцями і більшовиками, засновував товариство «Січ» у Кам’янці-Подільському й Вінниці…

Дивовижна доля!

Справжній роман! Якби його хтось умів написати…

Та найдивовижніше: головним, що залишив Петро Шекерик-Доників після себе, й виявився роман. «Дідо Иванчік». Глибокий, високохудожній, правдивий – література! Роботу над текстом він закінчив за кілька днів до того, як 15 травня 1940 року його разом із сином Андрієм заарештувало НКВС за звинуваченням у «антирадянській діяльності», відтак засудило до восьми років тюрми й заслало до Росії – і далі про його долю нічого не відомо. Знаємо лише, що всі папери, вилучені після обшуку, були спалені 2 червня 1940 року – і тривалий час вважалося, що й роман там згорів. А насправді рукопис роману 67 років лежав собі спокійно у сховку в бочці на горищі!..

Дивовижна доля!

Вже про сам цей роман можна написати роман! Якби хтось умів його написати…

Утім, виданий в останні роки у Верховині (2007) й Харкові (2016) паперовою, а у Львові (2019) авдіокнижкою, «Дідо Иванчік» так і залишився не просто невідчитаним, а й навіть непрочитаним – і не лише так званим широким читачем (якому він і адресований), а й, за малими винятками, освіченими українцями поза Гуцульщиною.

Бо ніде правди діти: навіть освіченим людям з інших українських країв, принаймні дуже багатьом із них, складнувато буває читати навіть неадаптованого Франка, Стефаника – тим паче, а Марко Черемшина просто незрозумілий – хоча він і писав літературною українською, лише мову персонажів відтворював гуцульську, і то «легшу», ближчу до покутського говору.

Тут є цікавий нюанс. Професор-філолог Микола Корпанюк (із яким ми родом з одного села – Вербовця під Косовом) досліджував лексику передгірських сіл Косівського району – Рожнева, Старого Косова, Вербовця, Химчина, Смодного й рідних для Марка Черемшини Кобак – і дійшов висновку, що це не Гуцульщина, а Покуття. Я не вповні з цим погоджуюся – мені здається, що йдеться радше про межові говори, тим паче, що в лексиці кожного з цих сіл є хай і дуже невеликі, але свої особливості, – проте Шекерик-Доників, певно, погодився б із Миколою Павловичем. Адже в «Дідові Иванчіку» є ось такий епізод про смерть тата головного героя (подаю в перекладі):

«Процьо щоосені ходив у поле (себто на прикарпатські рівнинні села), до бойків, на заробітки. У полі копав картоплю, жав збіжжя та лупив кукурудзу ночами коло бойків, аби заробити на зиму хоч трошки хліба для усіх домашніх. Одної осені там, у полі, заслаб Процьо на почеревину та й помер від неї. У Рожнові, за Косовом, його й поховали».

Щодо бойків Шекерик-Доників, звісно, помилявся, – та, в кожному разі, мова персонажів Марка Черемшини походить з отого «поля», тоді як мова «Діда Иванчіка» – з трикутника «Голови – Устеріки – Жаб’є (тепер Верховина)», себто з самих «глибин» гір.

Я переконаний, що це не діалект, а таки гуцульська мова – принаймні лексичних і синтаксичних відмінностей з українською тут аж ніяк не менше, аніж, скажімо, в української з білоруською. І що напрочуд важливо: в цьому твердженні немає ані йоти сепаратизму абощо – Гуцульщина завжди мислила себе органічною і невід’ємною частиною політичного українства, що вкотре і незайво підтверджує зокрема й діяльність Петра Шекерика-Дониківа. Але в українському дискурсі завжди була самобутньою, зокрема й мовно.

«Дідо Иванчік» – далеко не єдиний текст, писаний гуцульською. Їх таки трохи набереться – від принаймні XIX століття і до прекрасних віршів нашого сучасника, поета Василя Шкургана. Але «Дідо Иванчік» – найбільший і, безперечно, найважливіший текст, писаний гуцульською. Ця важливість формується з двох рівнозначних складових:

1) літературної – адже це самобутній і цікавущий у художньому сенсі роман із харизматичними персонажами та розмаїтими родинними, соціальними, психологічними, гумористичними, міфологічними, мисливськими, ба навіть детективно-кримінальними сюжетами, які міцно сплетені між собою;

2) історично-фольклорно-етнографічно-пізнавальної – адже тут у художній формі прописані звичаї, вірування, традиції, обряди, ремесла, уклад життя старовіцької Гуцульщини. (Мені, до речі, неймовірно подобається оце Шекерикове слово «старовіцької» – від «старого віку»!).

Очевидно, що такий текст мусить бути доступний для читача у всіх куточках України. Тому місія перекласти його українською, яку взяло на себе видавництво «Discursus» за підтримки Українського Культурного Фонду, видається мені надважливою.

Те, що саме мені довірили виконати цей переклад, – велика для мене гордість і колосальна відповідальність.

Уповні свідомий цієї відповідальності, я намагаюся зробити цей дивовижний текст максимально доступним для сприймання кожної людини, яка читає українською, – і водночас якнайповніше зберегти його мовностилістичний колорит, без якого твір чимало втратив би.

Сподіваюся, що я виправдаю довіру і залишуся в перекладеному тексті максимально непомітним – щоб Гуцульщина заговорила всій Україні сама про себе голосом Петра Шекерика-Дониківа – і Україна її почула.  

Прочитати онлайн чи безкоштовно завантажили книжку-білінгву «Дідо Иванчік» можна тут: https://discursus.com.ua/books/dido-yvanchik