Буфонада і гротеск, ось що спадає на думку при перегляді цієї блискавичної не тільки у переносному, але й у прямому сенсі слова, вистави. Прямому, оскільки спалахів блискавки, символу буремности, що буяє у душі автора і відтак екстраполюється на оточуючий світ, який умістився у стінах маленького, затишного кабаре, у виставі не бракує.

Викривлена перспектива декорацій, інтертекст, мікс сенсів та музики, оздоблення сцени та реквізит – все вказує на постмодернову трактовку творів М. Гоголя. Проте, ці нашарування настільки гармонійно переплітаються між собою, що утворюють абсолютно цілісну та сталу форму самодостатнього твору мистецтва.

Точно розставлені акценти та звернення до першоджерела вимальовують актуальні стани та протиріччя суспільства та місця людини у ньому. Потужні за емоційним наповненням сцени із Тарасом Бульбою, напряму відсилають глядача до проблем сучасних захисників держави з їх посттравматичними синдромами та подекуди байдужим ставленням до них спільноти. І у той самий час вселяють надію, оскільки Тарас, попри все, не втрачає сили духу.

Цікавим є подання центрального персонажа – Гоголя. Інтерпретуючи традицію постмодерну, у якій автор «помер», а відтак читач, чи глядач, сам є творцем твору, режисер постановки обігрує цю ідею. Герої творів письменника починають «жити своїм життям». Вони – і прототипи в реальності, де живе автор, і водночас його герої. Складно одразу визначити лінійний порядок: хто перший. Але в цьому й полягає задум – заплутати причину і наслідок в фрагментах життя і творчості письменника. Без перебільшення, з цією виставою до нас вкотре завітала європейська театральна традиція.

Заперечення авторитетів, гумористичне трактування стереотипів, гуманістична спрямованість – тло, на якому відбувається все дійство.

Сильний фемінітив постає у блискучій сцені із Відьмою. І гарна, і приваблива, і цікава, але – все одно відьма. «То що ж не так?» – питає героїня у збентеженого автора. Немає відповіді.

Окремі фрази вистави гідні того, щоби стати крилатими. Іронічне «пиши, Саша, ще, бо воно одразу не виходить» у зверненні  до вже маститого О. Пушкіна, або «зіграти Прометея», у сенсі дати вогню, щоби прикурити, гармонійно вплітаються у загальну концепцію постанови, у якій кожна дія, кожне слово, фраза, мають свій сенс і своє означення. Ніщо не є зайвим. Кожна роль важлива.

Не можна обійти увагою і музичну складову. Музику у виставі виконує бенд у складі акторок та акторів театру. Це саме той випадок, коли її нескладність як не можна краще підкреслює загальну атмосферу певного декадансу, та створює післясмак святкової атмосфери, що ніби буяла тут зовсім недавно і від якої вже аж нудить. Проте не треба обманюватись простотою музичною супроводу. Вона з лихвою компенсується влучністю та певною ірраціональністю, вдало підкреслюючи і підсилюючи настрої сцен.

Сюжетна лінія постанови насамперед спрямовує нас до гоголівського «Ревізору». Згодом до неї гармонійно вплітаються відсилання до інших творів автора. Сам Гоголь тут виступає і як автор, і як Хлєстаков, і як гість кабаре, і як візаві Пушкіна. Іпостасей доста. Практично крізь все дійство проходить зворушлива психологічна та філософська лінія твору «Як Іван Іванович з Іваном Никифоровичем посварились», гротескний «Ніс».  

Цікавим рішенням, що ніби відсилає до постанови франківської трупи під назвою «Театр», стали епізоди за лаштунками сцени кабаре, де відбувались інтимні моменти,  ключові для розуміння психології стосунків героїв  та  їх вчинків на загал у подальшому. Те, що за аналогією у житті йде поза людське око і призводить до непорозумінь між людьми.  

Взагалі, все дійство можна порівняти з великим та абсурдним, втім не позбавленим своєї логіки, сновидінням. А радше маренням. Сцена із насипанням у чорнильницю кокаїну та подальшим питтям цієї гидотної суміші учасниками дійства, ніби натякає на походження марень генія, що зрештою зміг опанувати, опрацювати та передати їх у вигляди видатних літературних творів.   

Фото зі сторінки Франківського театру у Фейсбук