- Творчий тандем - явище, яке зустрічається у літературі не часто. Як розпочалася та як виглядає сьогодні Ваша спільна творча праця?
- Творча діяльність розпочалася з того, що Леонід повірив у мій талант. А потім, в якусь сповідну мить власного сумління, я усвідомила: своїм ім´ям затуляю його самовіддану віру і його жертовність, його власний творчий потенціал. Так буває, коли рідністю пов´язані дві творчі натури - тоді хтось один поступається заради іншого, щоб хоч той «вижив» і утвердився у мистецькому плані. Може, ми нічого не виграємо від того, що тепер намагаємося все розділити порівну (це якщо міркувати, керуючись принципами споконвічної змагальності, отого марафону слави - виснажливих людських перегонів, хто кращий, спритніший, сильніший, талановитіший і тощоінше дурніший), але поки що тримаємося і тримаємо одне одного на цьому «не дуже білому», як писав Григорій Білоус, світі.
Цікаво, що Леонід колись хотів бути письменником, а став журналістом. Я ж, навпаки, мріяла про журналістику, а стала ... членом спілки письменників. Але, думаю, письменниками хай назвуть нас читачі.
На творчій кухні (якщо працюємо тандемом), звичайно, є розподіл праці: сюжет «ліпить» Леонід, я пишу діалоги. Чоловік долучає у фактаж твору також свій досвід, робить фахові редакторські правки.
Однак у творчості ми не сіамські близнюки - Леонід цілком автономно може писати художні твори. Він любить людей, а читачі відчувають цей найбільший талант автора. Химерність і глибина, якісь медитативні занурення чи їхня імітація (хтозна, як це назвати, коли говорити про мене) особливо мало кого цікавлять.

- Нещодавно у видавництві «Навчальна книга - Богдан» з´явився роман «Сьоме небо леді Арс». Що стало поштовхом до його написання?
- Конкурс «Коронація слова» з його «неміряними бабками». А якщо серйозно, давно хотілося сказати, що буцім такі не глобальні, малозначимі жіночі емоції насправді важливі у позитивному ствердженні, якщо людство хоче відчути щастя на цій землі. Гармонія світу руйнується самотніми серцями. А коли це серце жінки, покликаної народжувати нове життя, то не відчути цього дисонансу неможливо.
До слова, хотілося б подякувати видавництву за народження книги. Уклін від авторів!

- Чи має головна героїня роману «Сьоме небо леді Арс» прототип у реальному житті?
- Так, я про це розповідала на презентації книжки у Домі книги «Богдан». Хто хотів - почув. Тепер мовчатиму, зрозуміло чому.

- Наскільки притаманна роману символіка? З якою метою застосовуєте її?
- Все виходить мимоволі, спонтанно. Спочатку пишеться, а потім усвідомлюється, і при редагуванні вже дещо коригується або додається, щоб зміст відповідав формі і навпаки. Виринуло звідкись із підсвідомості оте ім´я - Арсенія. Арс - мистецтво, краса. Арсен - сила. Арсенія Верес - сильна, але жінка. Сьоме небо - символ, трохи знебарвлений гламуром. Однак саме у простому затишку ми часто відживаємо серцем. До речі, сьоме Таїнство у Катехизмі - подружжя. Людина покликана бути щасливою у подружжі. Якщо цього нема... Можна починати спочатку

- Чи вдається головній героїні зрештою сягнути свого «сьомого неба»?
- Я взагалі «зупинила» її, Арсенію, на дорозі в Карпати. Щось мудре може підказати нам природа. Це ж вона осередок стихій ( а ми - такі «стихійні», розвихрені, самі не знаємо, чого хочемо). Щасливий кінець, принаймні натяк на хепі-енд, дописав Леонід. І я погодилася з цим. Хто як не чоловіки повертають надію самотньому жіночому серцю і роблять реальним щастя на цій землі?

- Чи залишає роман читачеві місце ще й для власного домислу?
- Скільки завгодно - від першої сторінки. Я не люблю розписувати кожен крок і розкривати всі причинно-наслідкові зв´язки. Щоб твір не став звалищем натяків і химерних експресій, Леонід прокладає оту фабульну стежку. Я ж пристаю на те, бо розумію: читачеві, що звик до візуального сприйняття, таки треба написати, хто куди зайшов і звідки вийшов. Мене ж - і як автора, і як читача - цікавить стан, а не подієвість.

- «У житті немає невдач, є тільки Божі тренажери» - стверджує одна із героїнь твору. Чи закликаєте до такого ж принципу й читачів? Як ставитеся самі до такої життєвої позиції?
- Це те, до чого прийшла сама, хоча подібну сентенцію в тій чи іншій формі можна зустріти у багатьох творах. Автор, по-моєму, не має права закликати до того, чого сам не спроможний осягнути чи підтвердити своїм життям. Я маю на увазі життєві принципи.

- Торкаєтеся у книзі також і теми пошуку українцями кращої долі на чужині. Яким постає перед читачами роману «Сьоме небо леді Арс» образ жінки, яка повернулася додому після тривалої праці за межами України?
- Торкаюся... Ця тема мене уже дратує, як власний привид, тому що я (і багато людей довкола!) все ще потенційна заробітчанка. Попри всю суперечливість проблеми, заробітки на чужині для більшості громадян нашої країни, які у період міжчасся не встигли чи не зуміли грабонути, - єдиний спосіб досягти відносного добробуту. За будь-якої фініти заробітчанської одіссеї - це висока ціна, просто над цим не задумуються, інакше гроші будуть «пахнути» і то дуже конкретно. Єля Ліхтенець мені симпатична, хоч я не прикрашаю її і не ідеалізую. Це епізодичний образ, проте алюзивно я сказала правду.

- Звертаєтеся у творі й до одних з найлиховісніших сторінок нашої історії - репресій КДБ над українською інтелігенцією. Чи мають наведені у книзі факти реальне історичне підґрунтя?
- Державна безпека - це такий орган, що завжди слугував державі, а держава ніколи не слугувала людині, зокрема в нашій українській долі. КДБ Радянського Союзу був особливо винахідливим у нищенні людини як індивіда, нації як свідомого етносу. КДБ - породження самого сатани. Якщо це відчули ми, пересічні громадяни, то чого зазнали такі особистості, як, наприклад, професор І.Ковалик з Львівського університету, у 70-і роки минулого століття? Можна без домислу розповідати і про себе, і про тих, з ким доводилося жити під «недремним оком» КДБ. У художньому творі може бути вигадана якась деталь, але не сам факт - ця державна структура колишньої імперії скалічила мільйони доль. Свідчень тому тепер багато, треба тільки хотіти прийняти правду.

- Як вважаєте, чи довго ще наслідки цих злочинних дій будуть відчутні у нашому суспільстві? І чи коли-небудь втрачене компенсується?
- А по-моєму, пішло по другому колу: отой постсовєтський спрут розрісся і поглинув проголошену державу саме тому, що люди з тих структур та колишні партійці-комсомольці, вчасно зорієнтувавшись, привласнили собі набуток праці цілого народу. Те, що нахабно-цинічно здійснюють нині космополіти-олігархи, прикрившись українською національною атрибутикою, у сукупності своїй дорівнюється до сталінського геноциду і брежнєвського маразму, навіть перевершує «бєзпрєдєлом». Але вони випробовують терпіння не лише народу, вони випробовують самого Бога. Тріснуть! Тільки смердіти від них буде ще довго.
- Як гадаєте, чому обман, зрада, розбиті мрії й серця, на жаль, так часто гостюють не лише на сторінках романів, а й у реальному житті?
- Бо кожен шукає причини у кому- і в чому-завгодно, тільки не у собі.

- Як, на Ваш погляд, все-таки вберегти тепло у своїй сім´ї, незважаючи на жодні катаклізми?
- Навчитися бути щасливим за будь-яких обставин - значить, брати на свої плечі рівно стільки тягаря, скільки подужаєш втримати, щоб усміхатися своїм рідним і любити їх. Довкола багато милого і забавного. Світ родини - то є загадковий світ, гуманний. Тому саме сім´ю нещадно руйнують антинародні режими.

- Ваші твори здобули почесні нагороди всеукраїнських літературних конкурсів («Коронація слова», «Відродимо забутий жанр»). Чи можете хоча б трішки поділитися таємницею їхнього успіху?
- Я і сама ще не розкрила цю таємницю. І розгадувати не буду - це марна трата часу. Карколомним, зливним успіхом як автор теж похвалитися не можу. У кожної людини є якийсь талант. Ну, долучимо працю, додамо голоси з минулого. Решту наворожує доля, випадок.

- Чим саме Вас привабив жанр радіоп´єси? Чи довго у ньому працюєте?
- Чим привабив? Спитайте у Сергія Синюка. Він якось резюмував, ніби вся причина у тому, що насправді ніхто не знає, як писати ті радіоп´єси. Менше з тим. Кажу без лукавства: я люблю радіо. Коли оголосили перший конкурс «Відродимо забутий жанр», вирішила скласти такий собі іспит. Вдалося з другої спроби. Насправді, це дуже важко - будувати все на основі тільки звуків. Хотілося б навчитися цьому професійно, але прокрустове ложе не тільки у грецьких міфах. Вік, умови побуту, інші чинники і є тим прокрустовим ложем для мене. Будь-яку справу треба робити філігранно, мистецьки, на перспективу. Радіоефір - особливий простір. У голосі зосереджується зміст, настрій мовленого. Колись на радіо працював Григорій Косинка, зокрема і як диктор. Цей письменник дуже близький мені.

- Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами.
- На жаль, я непередбачувана. Для творчості це інколи сприятливий чинник, що підсилюється натхненням, невідь-звідки принесеним. Знаю напевно: без діла сидіти не буду. Леонід не дасть. Творчість стала другим моїм життям. Ну, другим диханням точно, адже молодість давно за плечима.