- Як почалась ваша співпраця з «Видавництвом Старого Лева»?

- Звернутися в «Видавництво Старого Лева» мені порадила чудова дитяча письменниця Зірка Мензатюк. Я зателефонувала, приємно поспілкувалася з головним редактором Мар’яною Савкою, надіслала рукопис «Подорож туди, де сніг». І страшенно зраділа, коли дізналася, що рукопис сподобався і буде книжка.

- Розкажіть про ваш твір – «Подорож туди, де сніг». Сучасні підлітки – вибагливі читачі, чим їх може зачепити ця книга?

- Сподіваюся, зачепить. А от чим – залежить від особистості кожного читача. В книзі чимало пригод, небезпек і несподіванок, є певна загадка. Є лірична, романтична лінія. Хотілось би, щоб читачі співпереживали героям, яким нелегко буде віднайти правильний шлях і дістатися до своєї мети.

- Чи закладали Ви в текст виховні моменти? Яка основна проблематика твору?

- Як на мене, виховні моменти доречні в літературі для малих діток. Підлітки не люблять, щоб їх виховували, їм того вистачає у реальному житті. Але це не значить, що твір має бути суто розважальним. Я переконалася в цьому на прикладі фантастики. Твори, які не мають жодного стосунку до реального життя, до справжніх людських проблем – не «зачіпають». Казка, на мою думку, це лише форма, а зміст має бути життєвим. Так, в моїй «Подорожі туди, де сніг» головна проблематика – це питання дружби, кохання, самопожертви, вибору між «хочу» і «мушу».

- Чи зустрінемось ми ще з головними героями «Подорожі»?

- Я зараз працюю над другою «Подорожжю». Але це вже буде зовсім інша історія.

- Марино, за фахом Ви еколог, маєте відповідну роботу. Дві вищі освіти – і жодна не пов’язана з літературою. Що підштовхнуло Вас до літературної діяльності?

- Бажання вигадувати різні історії було з дитинства. У молодшому шкільному віці ми з сестрою гралися в «Королівство»: малювали та вирізали з паперу принців і принцес, короля й королеву, різних фантастичних персонажів. Навіть написали для свого «Королівства» п’єску, яку демонстрували рідним. Це було по-дитячому, несерйозно, але дуже цікаво. У підлітковому віці також були літературні спроби, але всі залишились недописаними.

Перший повноцінний твір народився, коли мені було двадцять. З маленького епізоду в моєму власному сні виросла казка «Червона стрічка». Її надрукували в журналі «Однокласник», і це неабияк додало впевненості і бажання писати далі.

- Чи маєте ви нагороди професійні/літературні?

- Так, книга «Освідчення» вийшла, завдяки перемозі в Міжнародному конкурсі «Гранослов-2005». «Подорож туди, де сніг» також має нагороду – диплом І-го Всеукраїнського конкурсу «Золотий лелека».  І ще одна моя літературна нагорода – друге місце в конкурсі газети «ДС-Экспресс» «Городской романс» за оповідання «Іграшковий песик».

- Якого віку ваш читач?

- Скоріше за все, мої читачі - 10-16-ти років. Однак вважаю, що ці обмеження в літературі не доцільні, оскільки кожна людина – індивідуальність зі своїми смаками. Іноді дитячі книги більше потрібні людству, ніж дорослі. А от для кого я раніше не писала – так це для найменших, але зараз намагаюсь надолужувати. Спілкуючись з донею, вчуся.

- З чим у Вас асоціюється слово «Дитинство»?

- Останнім часом згадую дитинство, коли сніг падає гарними сніжинками і коли іскриться на сонці чи від світла ліхтаря, коли дивлюся на нічне небо і знаходжу там Великого воза. Дитинство у мене було чудове. Ми з сестрою Оленою (ми – двійнята) жили в селі Вільшана Недригайлівського району Сумської області.

У нас був найкращий у світі дідусь, добрий, турботливий, з чудовим почуттям гумору. З дідусем ми вирізали сніжинки з паперу, замітали подвір’я, ганяли гусей на луку і дивилися, як сонце сідає над лісом, ходили по гриби, їли кавуни і дині. І бабуся у нас – найкраща. Їй зараз 83 роки. Бабуся ніколи не сердилася, не сварила нас, що б ми не утнули.

З сестрою іноді ходили далеко від дому самі, хоч були ще дошкільнятами. В часи нашого дитинства гуляти своїм селом можна було сміливо, не боятися натрапити на поганих людей.

Мама працювала у місті, і ми дуже чекали на неї, бігали її зустрічати до автобусної зупинки.

Я б могла довго говорити про дитинство, про духмяні печені яблука взимку, про запах крейди, коли бабуся білила хату, про велику грушу, на якій була причеплена наша гойдалка, про яблуні, які садив дідусь…

- Які книжки Ви читали тоді?

- У дитинстві читала різні книжки, серед них - українські народні казки, казки Братів Грімм та Шарля Перро, вірші Чуковського. Пам’ятаю, як у Вільшані на ярмарку нам купили книжку Михайла Стельмаха «Хатка в березовому лісі». Ми з сестрою дуже любили цю історію, хоч вона нас неабияк лякала. У молодших класах захопилися казками Ганса Християна Андерсена, він досі лишається для мене взірцем казкаря. В одинадцять років ми з сестрою прочитали «Маленького принца» Сент-Екзюпері, виписували з нього цитати. Далі було захоплення фантастикою, починаючи з вивчення в школі Рея Бредбері.

Подобались мені не лише казки. Роман Островського «Как закалялась сталь» мене просто вразив. З великою цікавістю читала «Звіробоя» Купера, чотири рази перечитувала «Вершника без голови» Майн Ріда. Ми були ще замалі для такої літератури, коли отримали у подарунок цю книгу. Але з яким захопленням її читали!

- Улюблені автори, книги?

- Були і  лишаються найулюбленішими Антуан Де Сент-Екзюпері, його «Маленький принц» і «Планета людей», «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Можливо тому, що кожен з цих авторів безмежно щирий, а кожна з історій так чи інакше зачіпає тему дитинства, тему людської особистості, яка є безцінною.

- Чи орієнтуєтесь на когось у своїй літературній діяльності?

- Свідомо не орієнтуюсь, але вважаю, що все, що я колись читала, бачила, що запам’яталося, вразило – так чи інакше впливає на літературну діяльність. Я цілком згодна з думкою Сент-Екзюпері про те, що кожна людина вміщує цілий світ у своїй голові. Адже кожен бачить світ по-своєму.