Кожний письменник, очевидно, по-своєму намагається змінювати світ. Але світ –  неосяжний і незбагненний, залишається часто підступно неприступним. Бо в ньому ще є зримі та незримі межі, які доводиться долати книгами. – Я про кордони.

Іноді вони чітко означують межу, за якою нема, не видно, не проглядається ні скромний місцевий геній, ні опромінені найвищими преміями в Україні імена, ні навіть твори, які давно увійшли в «золоту скарбницю» рідної культури. Глобалізований світ, у якому пересічний читач може читати книги і «простих смертних письменників», і лауреатів Нобелівської премії з Африки, Америки, чи Європи, відкриває багатьом авторам книг  двері навстіж. Іноді для цього треба мати візу, одну чи кілька. Іноді – лише паспорт. Звісно, не український.

І, якщо письменники, змальовуючи складність суспільно-політичних обставин  й аналізуючи соціальну й культурну безодню між «верствами» людей в окремо взятому регіоні, мають непогані шанси стати одним із згаданих лауреатів, як стала, наприклад, за висвітлення подібної тематики свого часу  Надін Гордімер із ПАР, то  українські автори наразі таких шансів позбавлені. Не тому, що менш талановито «змальовують» та «аналізують». А тому, що їхні книги можуть змінювати лише той світ, який впирається в засови кордонів. На сьогодні доволі міцні.

Тому, напевне, останніми роками стала такою популярною серед українських письменників справа перекладу їхніх творів на чужі мови. Набуває неабиякої ваги й особиста участь у міжнародних подіях культури, з»ява, бодай спорадична, бодай хоч десь на книжковій виставці, аби тільки пролунало в чужині ще одне ім’я, з’явилася «перелицьованою» ще одна книга. Це справа  похвальна. І, без сумніву, матиме свій подальший розвиток. Слава Богу, перекладених з української мови книг стає у світі все більше, імен авторів – від класиків до наймолодших в літературі сучасників – теж усе більше, і вони  починають вражати різноманітністю, чого раніше майже не спостерігалося.

Тимчасом критерії відбору іноземними видавництвами українських творів для перекладу сьогодні, якщо говорити відверто, навряд чи існують. Дехто з перекладачів самі признаються в тому, що вибір книги для перекладу був випадковим, або ґрунтувався на власних смаках, або був зумовлений особистими взаєминами.

Почасти так стається тому, що в Україні таке поняття, як «літературний агент» - зрідні оксюморону, хоч за кордонами саме літературні агенції та літ агенти беруть на себе копітку справу перекладів.   Великою мірою відповідальність за хаотично-особистісний  стан «дружби літератур»,  мабуть,  лежить і на українських критиках, яких надто мало, а ті, що є, часто-густо не можуть між собою «домовитися», чи та або інша книга має мистецьку та яку іншу цінність, чи ні. Навіть «два погляди на одну книгу» практикується в скупій літературній пресі частіше, ніж просто дискусія, де поглядів може бути і три, і більше. Та й оприлюднювати такі дискусії, навіть якби вони велися, дедалі складніше: бракує спеціальних видань. Зрештою, хто й кому буде пропонувати визнаний, однозначно примітний, твір для перекладу? Сам автор? Його неіснуючий і безправний лі агент (в Україні фактично такий фах не існує)?..

Ось чому письменники в Україні здебільшого (за рідкісними винятками) здалися на милість Провидіння, мовляв, а що від нас залежить? Не всім вдається налагодити тісні творчі взаємини з іноземними колегами та видавцями й перекладачами.

Тепер до винятків належить і Степан Процюк. Дивовижно скромний, хоч і  відомий, він дивує щораз іншою гранню творчої своєї натури, щораз іншою книгою. – То заангажованою в психологізм есеїстикою («Канатохідці», «Аналіз крові»), то біографічним романом про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю», то  романами «Жертвопринесення», «Тотем». Та,  особливо, –  «Руйнування ляльки», над яким «ламають списи» і критики визнані, і критики поки що «самодіяльні» – нещадно ламають, відколи книга з»явилася в світ у серії Сергія Грабара «Червоне і чорне» («Ярославів Вал», наприкінці минулого року). Не ламали б, якби не було над чим.

Треба було Степанові Процюку переступити, нарешті, бодай одну межу, «перейти» бодай один кордон –  і опинитися зі своїми книгами в чеському Оломоуці, щоб не тільки втішитися тим, що тепер і там його читатимуть, а й почути від чужинців те, чого йому ніхто не сказав на рідних теренах: що його книги варті перекладу. Бо в його творах яскраво присутні «елементи позанаціональної та позачасової проблематики». Бо це цікаві й сучасні твори, - так  вважають фахівці з університету імені Палацького, одного з найвідоміших у Чехії навчальних закладів,  де відбулася зустріч автора і його книг з читачами, нинішніми і потенційними. Вважають, до слова, не лише  українці, які живуть в Оломоуці, а й германісти та русисти, чеські україністи та українські богемісти, які прийшли на зустріч 23 березня цього року.




Організувала цю приємну імпрезу доктор україністики Уляна Холод. Модератором був магістр-славіст Ян Габерман. На презентацію приїхали україністка із Праги Анна Когутікова та перекладач Елена Оплеталова.

Останнім часом зацікавлення українською літературою в Чехії набуває ознак системного. Ось і «березневе число журналу-місячника «Плав» («Plav»), -  повідомляє «Літакцент», - «що видається у Празі та презентує чеському читачеві світовий літературний процес, всуціль присвячене українській літературі». Справді, є привід порадіти. 

Невдовзі з»являться і переклади творів Степана Процюка чеською мовою.

Від зустрічі з чеськими читачами Степан Процюк має безліч вражень. Напевно, він ними поділиться на котрійсь із майбутніх презентацій його вже нової книги, що незабаром побачить світ. Поки що він, з маленькою ностальгією, хоч минуло лише кілька днів,  уже пригадує,  як активно ставили йому запитання учасники зустрічі, як жадібно цікавилися книгами, як не вистачило привезених книг для автографів і як пилася кава й велися розмови в надвечірніх, а потім і нічних кав’ярнях затишного чеського міста, де з ним не хотіли прощатися…

Літературний «вояж» Степана Процюка додає оптимізму не лише йому. Побільше б таких зустрічей, частіше б книги українських письменників долали межі й кордони, - від цього і світ би, може змінився. Можливо, на краще? Бодай на йоту…