Завантажити

***
Порожні палати
Проникає промінь
Ніби якийсь чужак
Пил підсвічується й кружляє,
Танець його самотній

Там, де нікого нема, починається повільне одужання

Тихі невидимі хворі
Видихають свої недуги
Зостаючись незайманими
Білими паперовими аркушами
Гладенькими та хрусткими

Там, де нікого немає, хочеться мені побувати
Присутністю невідчутною
Ниточкою в полотні історії
Цілковито непомітною

Гойдатися й гойдатися
В сонячному промені
Гойдатися й гойдатися
Чути легке потріскування
Думати, що це за потріскування
Дослухатись
Лякатись
Гойдатися знов

Намагатись не чути, про що там тріщить у кутку
Мертвий сусід Григорій

***
Вода по асфальту
Після дощу
Біжить, мов від холоду тиха дитина

Стискати кулачки
Розтискати й на долоні дивитись
Там метелик родитись може від такого погляду
Або все, що захочеш: машинка, пісочниця,
Водяний пістолет

Тільки там, де тепло
Відбувається все миттєво й точно
Очі широко так розплющуються,
Що в них уміщається осінь

Коли я її розрізняти навчився,
Більше не зміг відвернутись

Водяних слідів на асфальті я торкався й чув холод
Сонцем каміння нагрітого я торкався й тепло відчував

Ніби дитина, котра щаслива
Нікуди не біжить, просто стоїть
Тремтить
Тріпотить

Торкався й торкався

Холодно, - я скрикував
Тепло, - захоплювався

Начеб востаннє бачив та відчував осінь
Начеб твердо знав, що я тимчасово вічний
Народжений у долонях
Існуючий у зникомості
Справжній


Селише й авіакатастрофи

Люди з правої вулиці
та люди з лівої вулиці.
Роблять усе, що забагнеться.
Роблять усе, що хочуть.
Люди з центральної вулиці
примирюють їх
і втихомирюють.

Так триває життя у селищі багато років.

У другому домі живе Іван у картатих штанях.
Він мерехтить в очах, його люблять шахісти,
терпіти не можуть домогосподарки.
Цілими днями він ходить центральною вулицею,
продає персики,
кричить: „Сьогодні віддам за чотирнадцять,
а завтра вже вісімнадцять”.
Дівчині з сусіднього дому завтра вісімнадцять,
вона в дзеркало дивиться й думає:
доросла, доросла,
Іван, не продавши нічого,
дарує їй усі персики,
абсолютно всі.

У третьому домі живе Парасковія в помаранчевій хустці.
Її люблять піонери, а трамвайні майстри терпіти не можуть,
особливо як вона іде по рейках
ближче до вечора,
просто перед заходом.
Хлопчик дивиться у вікно й плутає з сонцем її.
Ледь засинає: те, що він бачить
не збігається з тим, чого його вчать.
У школі не говорили, що в сонця
довге волосся розпатлане,
ноги і руки
та що воно вміє танцювати польку
на трамвайних лініях.

У четвертому домі давно ніхто не живе.
Пустка має свій запах, колір і смак.
Непрозорі вікна, іржаві замки, гнилі дошки,
рівні, тверді грядки.
Кажуть, колись тут був сад,
жив чи то вчитель, чи податковий інспектор,
дехто каже,
що саду не було, а жила божевільна бабка –
кажуть багато, завжди кажуть:
плітки та розмови
неодмінно ростуть із порожнечі.

У селищі тільки п’ять будинків.
Їх мешканці весь час перетинаються.
Тут не буває паралельних прямих –
самі многокутні фігури.
Художник із першого дому
малює картонних людей у реальному розмірі,
вирізає, виносить на вулицю:
шахіста, вчителя, балерину…
Селище відзначає свято народження.
Коли фігура притирається,
її більш не помічають,
художник малює нову.

У цьому місці особливо радіють авіакатастрофам.
Літаки, що з небес падають,
величезні лайнери,
сріблясті, неначе ангели,
залізні, неначе мечі,
довгі, неначе життя.
Вони завжди падають так далеко,
що до селища не долітає ні шуму, ні кіптяви.
Тільки гостре сяйво у небі,
за яким усі мешканці спостерігають,
завмираючи із задертими головами,
і в цьому синхронному вчинку
вони стають іще ближчими,
хоч ближче, здавалося, неможливо.


***
Я раніше писав про смерть,
Не будучи з нею знайомим.
Я не чув її байдужого подиху у весняному вітрі,
Не бачив її квітів, що пробиваються коло
Каналізаційних люків
У самому кінці березня дві тисячі восьмого.
Не бачив її людей, котрі ходять під руки
Лікарняним двором,
Її безтурботних пацієнтів,
Які виходять із реанімаційного відділення
Для того, аби випити пару пляшок пива з друзями
Перед випискою.
Я нічого такого не бачив і через це
Скучав за смертю та кликав її.
А коли вона прийшла, не до мене,
А до моєї єдиної людини,
Котра, весняними бруньками оточена,
Новонародженим листям,
Цегляними стінами, кахляною плиткою,
Холодною шкірою, м’язами, кістьми,
І бог знає чим іще –
Коли смерть до неї прийшла, підступила їй до самої шиї,
Я більш не схотів її знати й припинив її кликати.
Та вона сама гуляла поміж прозорих клітин повітря,
Залітаючи в мої ніздрі, серце, руки, повіки,
Жила у голосі реаніматолога, в його відповіді „шансів майже немає”,
На лікарняному ґанку й жовтогарячій ковдрі, в якій я
Приніс її до прийомного відділення токсикології.
Мені двадцять чотири і в мене зелені очі, казала смерть.
Смерть, казав я їй, смерть, відступися,
Хай вона залишиться.
Я співав їй Земфіру в реанімаційному коридорі:
„Смотри в меня, останься”.
Я навіть не міг як слід заплакати
Сімнадцять годин, що вона була в комі.
Коли вона розплющила очі,
Я цілковито заплакав.
А сьогодні подумав, що я ніколи більш не буду
Писати про смерть, думати про її погляд у небі весняному
В самому кінці березня,
Я писатиму про паровози, машиністів,
Ацтеків, океан, пісочниці, конструктори леґо,
Любов, комп’ютери, інтернет, концерти
Й про таке тихе та гучне всередині,
Про таке сильне й слабке всередині,
Про те, як машиністи в паровозах
Їдуть крізь жовті пісочниці,
Людина з ноутбуком сидить на концерті,
Інтернет стукає у вікна,
Ацтеки люблять океан,
Про життя.

***
Якби ти була моїм деревом
Я би тобі дивувався так щиро й так безглуздо,
Що, напевно, привернув би увагу громадськості
Виразом свого обличчя.
Вони б казали: дурний, дурний,
Погляньте-но в його зіниці,
Широкі вони, як батьківщина, й чорні, наче діра.
Так я б тебе поливав із величезного шланга
Липневими днями, коли майже немає дощів,
Слухав би твій шелест і вуха мої
До розмірів би розростались слонових.
Я плескав би ними, начеб старими парасолями дивними
Й неймовірно злітав би через повітряну тугу.
Туга, туга, бо я ж не дерево
І все, що вмію – твою прекрасну кору торкати,
Розмовляти з твоїм надзвичайним шелестом,
Цілувати твої листки, що на вітрі гойдаються.
Та мені ніколи не проникнути вглиб,
Не почути воду, що в тобі перетікає
Від коренів до маківки,
Не обійняти твоїх клітинок, стінок, твого фотосинтезу.
Усе, що я можу – любити, дивитися й дивуватись тому,
Як у тобі протікає життя
Та розділяти його з тобою
Через мій кругообіг води в природі.
Я можу дружити з такими ж каменерізами, як і я,
Розмовляти з ними про те, як вода камінну греблю рве,
Знати їх ізсередини цілковито й через те
Перед ними не тріпотіти й не бажати злитись в одному.
Й у вчинку з тобою ставати лиш тим,
ким не можеш один трапитися,
Наприклад, геніальним художником Гойя.
Бо ми всі дружимо з подібними до себе, але любимо інше.


***
Три дівчини ходили в концерт.
Двом знайшлось місце в партері, третій – на балконі.
Довго юрмились на сходах у щільній черзі.
Повільно рухалися разом з близькими людьми
Співгромадянами, городянами. Торкалися тілами.
Хитали дзвінкими головами ніби дзвонами.

Одна дівчина в антракті попекла горло кавою,
Друга – коньяком, а третя – мартіні.
Перша дорогою на метро познайомилася з джинсовою курткою,
Матюкливою, трохи неголеною, в робітничому ночувала районі,
Збиралася на роботу в незнайомій квартирі,

Друга йшла мерехтливою вулицею, підталий сніг
І жовте ліхтарне світло
Промокальні чоботи сполучались із природою
Сигарета на ходу за будь-якої погоди,
Тісна з книжками кімната, власний світ (безпечний безжурний)
Чудовий і безпечний (власний світ)
Кухня, кордиор, лазничка, комора, сортир і кіт (і нужник)

Третя дівчина злетіла в театрі під стелю
І лишилась ширяти протиприродним явищем

Бо хто-небудь неодмінно з колії вибивається
Обов’язково дратує присутніх
Кашлем невчасним, незвичним поглядом,
Монологами, незрозуміло-химерними,
Дивакуватим виглядом

Я теж там був, бачив летючу дівчину та розмовляв з нею
Нічого не зрозумів про те, як вона жила,
Що вона робила, чи була чиєюсь дружиною, служницею приблизною
Чи нетямущою психопаткою

Я хотів дізнатися в неї власне майбутнє – тим, хто ширяє під стелею,
Думав я, все має бути безпомильно видно, ніби льотчику чи птаху

Та вона лиш кивала мовчки та рукою вказувала кудись удалину,
То в напрямку мого дому, то якихось невідомих місць

Вона гляділа дивним прозорим поглядом
Кивала
Біла сукня її майоріла вітрилом

Я все зрозумів у її мовчазному жесті, повітряному гойданні
Та геть пішов у напрямку дому, обійняти своїх близьких,
Сказати їм щось перед сном, а зранку
Прокинутись і рушити в незнайомі місця
Знайомі місця
Подібні місця
Та інші місця

Наступного дня я розкладав папери на роботі, мої руки були легкі
Їхав у переповненім трамваї й бачив білі простирадла міста
Багатоповерхівки, що стирчать велетнями шлакоблоковими
Швидких і повільних людей
Я брав участь у русі безпосередньо
Ловив чорні літери, що стрибали з розкритої у метро книги
Приходив до когось рідного, голову клав на плече,
Читав смс-ки маленькі,
Поки земля оберталася навколо сонця та власної осі
Так само,
Як у день концерту, куди вони ходили втрьох,
Як у день показу фільму Люм’єрами,
Як у часи інквізиції, майя, єгиптян, атлантів,
Справжніх летючих дівчат.

***
Хто сильним стає, але зовсім не від нудьги,
У теплих спітнілих стінах спортивного залу,
А в мерзлоті тягучій, спеці пустоголовій,
Хто вірить у безрозмірність польоту птаха,

Той не відвертиться від удару пляшкою,
Не уникне обману від касирки щасливої,
Не виховає дитину в прадавніх традиціях.

Той, хто відважно глядить в очі всіх пасажирів,
У кого всередині там трясеться все, не заспокоїться –
Чи то серце, чи то дитинство, чи чортеня стрибуче.

Переклав з російської Олег Коцарев

читати