Завантажити

«Як швидко повз нас проносяться роки, день зміняється іншим, а всі приємні дрібниці спливають все рідше. Пам’ятаєш жовтобоку синичку, що пурхала біля нас, розчепірюючи крильця? Як вона нас уважно розглядала, та як і ми, раділа весні. Пам’ятаєш? Повсюди комашився люд, а ми усіма нехтували. Ми навіть пожертвували колоквіумом ради тієї прогулянки.

Але ж наші стосунки вичерпані вже як двадцять з лишком років… А ти стільки прожив без особливої згадки і при зустрічі, якби така сталася, то, напевно, не впізнав би мене. Чого пишу? Не знаю, чи тому, що маю хвилинку часу, чи тому що їду в переповненій електричці, а мені дісталося вільне місце. Не знаю. А вранці я знову помітила синичку. Таку ж вертку й жовтобоку. Вона ніби завітала з минулого, поцікавитись, як воно й що. Чудно, навіть містично. Сьогоднішній день починається з сонця. Всі попередні, також погожі дні, якщо й видавались сонячними, та не були схожими на той… Ти пам’ятаєш… Подібного я не пригадую з того часу, коли ми востаннє були разом, по-справжньому. Саме того дня пішла на поступки зима, і була відлига. Ми прогулювалися міським парком, тримаючись за руки, вслухалися в дзвінку, грайливу капіж.

Так, саме двадцять років… За весь цей час я жодного разу не змінила роботи. Все думала: життя ще попереду, і щастя, й кар’єра, й сімейне життя… Та час сплив, ти не уявляєш як швидко. Тепер він мій ворог. Ворог, здолати якого не під силу. Сини змужніли та роз’їхались. А чоловік – захлялий скромник. Сердешна й замкнена в собі людина. Те важко осягнути.

Як склалося твоє життя, я здогадуюсь.

Дотепер згадую, як ми із тобою розійшлися. Коли ти довго не телефонував, я запідозрила, що той погідний, лютневий день, той трепетний поцілунок на прощання – були останні. Твої губи вже тоді видались холодними. І ось ти дзвякнув. У серці ще палахкотіла жариночка надії, а твій голос приніс пронизливий струмінь холоду, того самого, що я відчувала на твоїх губах. Що ж, ти знайшов іншу… З першого погляду визначив її ні з чим не зрівняне личко серед тисячі малоцікавих облич натовпу, і щасливий із нею донині. А я… А я відійшла на другий план, навіть далі.

Та зрештою, я не зволікаю. Коли догорає свічка кохання – лишається тільки нудотний чадний дим. Цілком закономірно, що колишня мила стає ворогом. Щось подібне відчуваєш перед другом, котрого зрадив. Я навмисне сприйняла твоє виправдання як належне. Ти освідчувався майстерно, улесливо, як великий психолог, як справжній дипломат. Це звучало кумедно, мов чужа історія. Та, поклавши слухавку, я дико-предико завищала, сполохнувши порожню, посутенілуквартиру. Голова палала навіженими думками, і я ладна була спороти собі вени, кинутись під поїзд, зробити будь-що, аби тільки позбутися тієї нікчеми-себе!.. А натомість я віддалася сльозам, які все швидко змили, розмазали, занехаяли…

Довго потому я запитувала себе: чому все так? За що? За які гріхи ця спокута?

А через рік я вискочила заміж. Так саме вискочила, вистрибнула пташкою, й не запам’ятала подробиць. А потім ці двадцять років… Двадцять пекельних років. Єдине, що змушувало мене примиритись – були мої діти. Останнім часом я багато плакала, а мій чоловік навіть не спромігся мене втішити, підтримати. Безхарактерний. Боягуз, прикипілий до телеящика. Тоді я не витримала й тихцем утекла з дому. Звичайно дуже важко спромогтися на такий вчинок у сорок два роки, та в цьому є твій вагомий внесок. Ні, я не звинувачую тебе. Ти вчинив правильно, не обманював ні себе, ні мене. Знай, що я не тримаю на тебе зла, а тому відправлю цього листа. Ти прочитаєш його. Він не вимагає відповіді. І ти не зможеш відповісти хоча б тому, що я не залишаю зворотної адреси. Не думаю, що лист виглядатиме дивним, я певна, що ти якщо навіть не зрозумієш, то хоча б не осудиш мене.

P.S. Те, що сталося тоді між нами було не кохання, а просто неправильно оцінена дружба».

Хвилин через п’ять поїзд прибув на залюднену станцію, яка виблискувала на сонці калюжками – рештками талого снігу. Перш ніж відправити листа, жінка глянула на себе в люстерко. Ще нічого. В сорок п’ять синичка знов як суничка! Й взагалі добре, що написала. Й на її лиці зав’юнилась мила, майже дівоча усмішка.

с. Кам’янка на Новомиргородщині 2009р.

читати