Завантажити

якою насолодою! Ніби ляпасів надавала, - от так тобі, і ще, і ще по цій щоці, на, маєш, жери. Хлопець тремтить від люті і його охоплює шалене бажання, - хоч він зроду не бив жінок, - підвестися і самому вліпити їй такого замашного ляпаса, щоб аж під стіл упала. Він наче прозрів. Лише тепер бачить виразно, ким насправді його вважає, - завжди вважала, - Каріна. Блазнем, невдахою, нікчемою з манією величі. І ця її зверхність, яку він, ідіот, вважав лише жартами. Ненавиджу. Боже, як я ненавиджу її. Для неї я нижча істота, бо я, бачте, лише випускник історичного факультету, і у мене немає батьків, які б заплатили кілька тисяч умовних одиниць, щоб дати мені медичну освіту, і ще стільки ж – щоб влаштувати стоматологом. Лише аристократи голубої крові, такі, як вона, можуть проводити відпустку у Франції та Німеччині за чужий кошт, їздити на іподром, а такі покидьки, як я, повинні за тисячу гривень гарувати з ранку до вечора і черевики начальнику вилизувати, - він мало не плаче від злості і приниження. І пекучого сорому, наче він стоїть голий і жалюгідний перед її безжальними темними очима.
Метушня у пошуках офіціанта. Він хоче розрахуватися, і то негайно, і забереться з клятої кав’ярні. Покинувши за столиком свою Венеру без хутра, Вовчик пританцьовував біля стійки. Нарешті кинув їм кілька пожмаканих папірців і, опустивши голову, прожогом вискочив надвір, геть із цієї чортової діри, що стала свідком його ганьби.

Удома він трохи заспокоївся. Міряючи кроками кімнату, хлопець знову і знову пригадував подробиці злощасної розмови. На підвіконні лежав мобільний. А що, як зателефонує Каріна?.. Проте вона не подзвонила – ні того вечора, ні пізніше.
За вікном бушувала злива. Гроза підійшла упритул. Спалахували блискавки, незвично яскраві, наче хтось там у небі тиснув на вимикач; раптом грім лупонув так, що затремтіли віконні шиби. Не вмикаючи світла, Вовчик одягнений лежав на дивані, поклавши руки попід голову та злобно усміхаючись.
З тією дівулею усе вирішено. Навіть дивно, як він міг так по-дурному втьопатися. Витратив на неї стільки часу. Нічого, він їй іще покаже. Вона навіть не знає, чого він може досягти. У нього усе попереду. Він ще усім їм покаже.
Причому почне негайно, просто завтра. І у нього уже є дещо для початку. Вовчик пригадав видерту з блокнота картку, яку він збирався викинути. Завтра він зателефонує їм. Стане дописувачем для отого сайту віртуальних шовіністів. Аби гроші платили, так ти висловилася? Правильно мислиш, сонечко, розумно. По-сучасному. Аби гроші.
А те, що вони маловідомі і не розкручені, навіть добре. Широке поле для діяльності. Цікаво, вони влаштовують мітинги?..
Спалах за вікном. Вовчик подумки рахує секунди. Майже одразу - грім. Близько вдарило. Надворі ніби водоспад шумить. Господь говорив до Йова з бурі. Так ефектніше.
До речі, мій співрозмовник у асьці виявився божевільним. З сумом констатую цей факт, шановне панство. Учора він написав мені, що у нинішній економічній кризі винні інопланетяни, зелені чоловічки, які перетнули космічні простори, як Колумб – океан і тепер експлуатують нашу планету, узявши собі у спільники міжнародний сіонізм. Шизик. Навколо самі шизики.
Вовчик заплющує очі і починає дрімати. Він лежить горілиць на нагрітій сонцем бетонній плиті, занурившись очима у прозору синю глибінь і думає про те, що синій колір насправді теплий. Приємна втома розливається тілом.
Хлопець заснув. Удалині востаннє прогуркотів грім і злива почала стихати.

20 червня.
У чомусь вона таки мала рацію. Він ніколи не вважав себе таким, як усі. Хотів грати за власними правилами. Ніби постійно чекав на карт-бланш від долі, щоб у момент, коли вона його покличе, бути вільним від усіх зобов’язань. Його лякала робоча лямка, з ранку до вечора, тому прагнув якнайдовше залишатися поденником, роніном, хай з меншою платнею, зате свобідним. Адже родина, діти забирають тебе усього, не залишаючи часу на щось інше. Чого ж він хотів?
Я хочу впливати на людей, збагнув Вовчик. Щоб вони, слухаючи мене, переймалися моїм настроєм, усотували мої думки, перейняли мій біль, мій гнів і ворожість проти цього світу, проти дурнуватого ладу речей. Чим є людина на цій землі? Непомічена ніким, вона народжується, проходить свій життєвий цикл, плодить і ростить заміну собі і зникає у пащі смерті. А я боюся зникнути. Боюся смерті. І єдиний спосіб для мене збутися – залишити свій відбиток у душах інших. Скажіть чесно, панове літератори, чому ви творите? Щоб довести, що можете це, щоб завербувати спільників, що дивитимуться на світ вашими очима. Будь-який творець – владар душ. Тож, якщо мистецтво – це ідеологія, чи не може й ідеологія стати мистецтвом?
Вовчик раптом уявив себе за роботою – ні, не перед монітором, де він редагує текст чергової статті. Промовцем перед натовпом. Так приємно бачити однодумців перед собою, відчувати, як вони реагують на кожну твою репліку, чути бурхливі оплески у паузах між виступами.
Він завжди почувався непотрібним і відкинутим на самоті – звідтіля його

читати