Завантажити

20 червня.
…- Я тільки шо збирався махати гантелями, які вчора тягнув через півміста. Зараз тільки поняв, шо лаханувся трохи, бо вони штиняють мазутом, а то канцероген – тому певно спортсмени часто довго не живуть. А в зал треба йти за компанію з кимось, бо самому не хочеться після роботи…
(З переписки в асьці)

Небесні тромбони й литаври стихли. Антракт. Вітер, мов школяр по дошці, ялозить по небі набубнявілою від вологи брудно-ватяною хмариною, марно намагаючись досягти найдальших закутків тверді небесної. Форкає, сколихнувши віття у парку, наче позіхає, і втихомирюється. У калюжах спалахує сонце. З-під балконів та під’їздів слимачими ріжками вигулькують перехожі. Піднявши комір куртки та запхавши руки глибоко в кишені, вулицею крокує хлопець з наплічником. Це Вовчик.
Мокре волосся щільно обліплює голову. Чвак-чвак. Шкарпетки липнуть до стіп. Огидно вологі джинси. Півжиття я гнию, як мокриця, у вогкому підвалі, де по стінах скрадається грибок, і це лише для того, щоб, вибираючись на поверхню, вимокнути до нитки. Львівське літо. Сезон дощів у тропіках. І це чвакання. Краще б моє взуття цокало при ході. Мов наймодніші кирзаки, підбиті цвяхами. Ні промочити ні зносити. А в такт мені нехай би клацали усі перехожі, взуті за останньою модою.
Ні, мій віртуальний друже і побратиме по асьці, щодо канцерогенів ти неправий. А от спорт – хороша ідея. І щодо того, щоб походити у спортзал, також. Треба цим зайнятися. Виробити сувору програму тренувань. Щоранку качати прес, віджиматися від підлоги на кулаках і долонях, вправлятися із гантелями. І через якийсь час моя сухоребра плоть укриється м’язами, як будівля риштованням, а я почуватимуся конструктором, архітектором і будівничим власного тіла. Амінь, брате.
Зранку він поламав і розкришив усі сигарети у пачці та висипав їх в унітаз. Зробив це швидко, поки не почав вагатися. Плавають, як в ополонці, покручені і переламані, як черви. Могильні хробаки, що гризуть ваші легені. Непогана ідейка для соціальної реклами. Зливає воду. Як я шкодуватиму про трохи згодом. Але зараз він не хоче думати про те, що буде трохи згодом, він твердо вирішив, що кине палити. Злість підігріває зсередини і надає рішучості. Злість на кого, спитаєш ти, друже? Та на весь оцей паскудний світ, чиїх правил гри я не збираюся приймати. Мабуть, ти відчуваєш те ж саме. Якщо ти не просто чийсь клон.

Сімнадцятого червня.
Пізній ранок. Якусь мить хлопець лежить, розкинувши руки, мов плавець, якого викинули на берег хвилі, із широко розплющеними очима, наче пригадуючи, хто він і де. Робить глибокий вдих, різко відкидає ковдру, шпортається під ліжком, вивуджуючи шкарпетки, проте улову цього разу немає.
Через десять хвилин бродить кімнатою, голий до пояса, наче флагелант у процесії, у джинсах і гумових капцях на босу ногу, риється у шафі, шукаючи сорочку. Бажано чисту і випрасувану. Вряди годи чухає груди і плечі, від чого на блідій шкірі з’являються червоні смужки від нігтів, та роздирає рота у позіханні. Ця ще ніби має пристойний вигляд. Але хто жбурнув мою єдину чисту сорочку на дно шафи?...Сюди її. У правій руці хлопця – складений удвоє шкіряний ремінь, яким він методично хльоскає себе по стегні, ніби стеком.
Униз, вузькими дерев’яними сходами без поручнів. Там, у напівпідвальному приміщенні, решта квартири, по вікна врита у землю. Тьмяно спалахує лампочка у ванній. Стіни обідрані, наче у бункері, видко цегляну кладку, – цього тижня Вовчик позбивав старі потріскані кахлі, збираючись класти у ванній нові. Схилився до дзеркала, мало не тицьнувшись у нього носом, як пес. На нього спідлоба зиркнув кістлявий патлатий хлопець із зарослими темним волоссям грудьми і животом, з худим довгастим лицем, невиразно-карої барви очима, у яких світилася затятість і настороженість.
Раптом він висолоплює язика, дістаючи кінчиком підборіддя, і розкуйовджує чуба. Альберт Ейнштейн змінив наші уявлення про світ. Про час та простір. А як же ж бути з Тим, хто розкрутив цю кульку у просторі?.. Мій віртуальний співрозмовнику, ти пишеш, що ти переконаний атеїст, хоч тебе родичі змалку й присаджували на релігію. Нібито віра для того й вигадана, щоб на роботу за копійки ходити і раєм себе тішити, мусиш терпіти, бо скільки того життя. Не можу з тобою погодитися. Я сам часом ходжу у католицький храм і слухаю службу. У їхніх обрядах є щось величне й урочисте. І знаєш, я іноді відчуваю вплив невидимої сили на своє життя. Бо реальність – це наче купа безладно перемішаних пазлів, шматки різних зображень, які не єднаються одне з одним, і на цих окремих фрагментах ми бачимо те, що читаємо, про що думаємо, згадуємо, у що віримо, що трапляється з нами. І часом один пазл співпадає з іншим, - ти раптом забажав чогось, і зненацька події підкидають тобі шлях до здійснення твого бажання. Чи у книзі ти вичитуєш фрази, подібні до тих, що крутяться у тебе у голові. Це важко пояснити, я знаю, треба бути митцем, щоб це зрозуміти, - адже до них так приходять ідеї. Може, багато людей іноді відчувають щось подібне. А

читати