Завантажити

з'явився до мене. [322]
Потім у ці міркування вклинилися спогади про те, яким до нестями відчайдушним бачили його мої дитячі очі, та як другий каторжник раз у раз приказував, що він хотів його вбити, та який вигляд був у нього, коли вони билися в рові, коли він люто, мов дикий звір, шарпав свого супротивника. З цих спогадів при світлі каміна зродився якийсь невиразний страх, чи ж безпечно сидіти замкненим укупі з ним такої штормової глухої ночі. Страх мій дедалі більшав, аж поки заповнив усю кімнату і спонукав мене взяти свічку й піти поглянути на цього моторошного прибульця.
Він закутав голову хустинкою, і обличчя його вві сні було суворе й похмуре. Але він спав, і цілком спокійно, дарма що поруч на подушці лежав пістолет. Упевнившись у цьому, я тихенько витяг ключа й замкнув двері ззовні й лише тоді знову сів до вогню. Поступово я зсунувся з крісла й опинивсь на підлозі. Коли я прокинувся, усе так само пройнятий відчуттям свого краху, церковні дзиґарі вибивали п'яту годину, свічки погасли, вогонь давно вигорів, а дощ і вітер ще й підсилювали непроглядну чорноту за вікном.
Такий кінець другої пори Піпових сподівань.


Розділ 40
То ще добре випало, що я мусив подбати, як безпечніше влаштувати мого страшного прибульця: коли я прокинувся, про це була перша моя думка, тож вона й відтіснила всі інші думки, які мішма насувались на мене.
Залишати його у цьому помешканні, ззісно, не можна було. Приховатись йому тут однаково б не вдалося, а спроба це зробити неминуче викликала б підозри. Правда, Месника на цей час я вже збувся, але мені услуговувала одна пронюшлива бабця, яка приводила собі до помочі живу торбу вереття, що її вона називала своєю небогою, і не пустити їх в котрусь із кімнат означало б тільки розпалити їхню цікавість і спородити всілякі плітки. Вони обоє слабували на очі, в чому, на мою думку, завинила довготривала звичка заглядати у замкові шпарини, і завжди плуталися під ногами, коли їх ніхто не потребував - це, власне, і становило єдину їхню сталу рису (на добачу до схильності цупити, що легко лежить). Щоб вони не добачили тут якоїсь таємниці, я- вирішив сказати їм уранці, що до мене з провінції несподівано приїхав дядько.
Придумав такий хід я ще тоді, коли намацував у темряві, чим би запалити свічку. Так нічого й не знайшовши, я [324] мусив піти до сторожки біля найближчих воріт по сторожа з ліхтарем. І ось, спускаючись помацки темними сходами, я перечепився через щось, що виявилося скощорбленим у кутку чоловіком.
Оскільки на моє запитання, що він тут робить, невідомий нічого не відповів, а лише відступився вбік, я побіг до воріт і швиденько привів сторожа, дорогою розповівши йому про пригоду. Вітер бурхав так само запекло, отож, боячись, щоб не погасла свічка в його ліхтарі, ми не стали засвічувати світло на сходах, а перше оглянули їх знизу доверху, але нікого там не знайшли. Я тоді подумав, чи не забрався невідомий до мене в помешкання; запаливши свічку від сторожа і самого його залишивши при дверях, я пильно оглянув усі кімнати, в тому числі й ту, де спав мій страшний гість. Кругом було тихо, ніхто сторонній сюди явно не заходив.
І треба ж таке, щоб саме цю ніч у мене на сходах знайшовся підглядач! Мене це занепокоїло, і я, піднісши сторожеві чарку спиртного, поцікавився, чи не впускав він у ворота якого-небудь підпилого джентльмена. Чому ж, були такі,- відповів він,- кожен у свою годину, троє їх. Один живе у Фаунтен-Корті, інші двоє у завулку, і всі вони пішли додому, він бачив. А єдиний чоловік, що мешкав у тому самому під'їзді, де й я, кілька тижнів, як виїхав з Лондона, і цього вечора він не вертався, бо, відіймаючись сходами, ми бачили у нього на дверях замок.
- Така негода була звечора, сер,- сказав сторож, віддаючи мені чарку,- що мало хто й проходив крізь мої ворота. Окрім тих трьох джентльменів, що я оце згадував, нікого начебто й не було після одинадцятої години, коли один тут питав за вас.
- А так, це мій дядько,- пробурмотів я.
- Ви ж бачили його, сер?
- Так. Звичайно, бачив.
- І того другого, що з ним?
- Другого? - вражено перепитав я.
- Мені так здалося, що вони були разом,- відказав сторож.- Коли незнайомець зупинився спитати за вас, другий теж зупинився, а коли він пішов, другий теж пішов
услід.
- А який він був собою, цей другий?
Сторож не дуже його розглянув - начебто він був з простих, сірувата одежа, темний плащ зверху. Звісно, сторожеві й не було потреби пильно придивлятись, не те, що мені. [325]
Задовольнившись своїм розпитуванням, я відпустив сторожа і почав стривожено зіставляти ці дві обставини. Якщо кожна з них поодинці пояснювалась цілком безневинно - скажімо, хтось, добре пообідавши в гостях чи й удома, міг, навіть і не проходячи поблизу цієї сторожки, забрести до мене в під'їзд і там задрімати, або ж мій безіменний прибулець міг попросити, щоб його провели до мого дому,- то зведені докупи, вони виглядали вельми підозріливо для того, хто так багато пережив за останні кілька годин і тепер схильний був до недовіри й страху.
Я запалив у

читати