Завантажити

відомо, Квентін Мас-сейс (17) був ковалем в Антверпені. Verb, sap.».(18)
Ментор - приятель Одіссея, опікувався його домом і був вихователем його сина Телемаха (про це розповідається у творах Гомера).
(17) Квентін Массейс (14667-1530) - видатний фламандський художник, що замолоду начебто працював у кузні.
(18) Verbum sat sapienti - розумний зрозуміє (і без дальших слів) (латин.). [232]
Багатий досвід незаперечно мені підказує, що якби в дні свого добробуту я опинився на Північному полюсі, то й там знайшовся б такий мандрівний ескімос чи цивілізований панок, який став би мене запевняти, що найпершим моїм доброчинцем був Памблечук і що саме він заклав підвалини мого щастя.


Розділ 29
Підвівся я на світанні й вийшов надвір. До міс Гевішем було ще рано, тож я пішов прогулятись на околицю міста з того боку, що ближче до дому міс Гевішем і далі від кузні Джо (туди, вирішив я, можна буде сходити й завтра), роздумуючи дорогою про свою заступницю та про те, які рожеві плани вона снує на моє майбутнє.
Вона взяла за дочку Естеллу та й мене, власне, усиновила, маючи на меті, безсумнівно, з'єднати нас. Саме мені випаде повернути життя в цей занедбаний дім, наповнити сонцем затемнені кімнати, пустити всі годинники, розкласти яскравий вогонь у камінах, змести павутиння, вивести повзучу гадь - коротше, здійснити всі славні подвиги казкового лицаря і побратися з королівною. Підійшовши до будинку міс Гевішем, я зупинився і став роздивлятись його - і потьмяніла червона цегла стін, і замуровані вікна, і густий зелений плющ, цупке гілля й пагінці якого, немов жилаві старечі руки, обвило навіть димарі на даху,- все це становило якусь разюче вабливу таємницю, героєм якої був я. А осердям усього цього, звичайно, була Естелла, що надихала мене. Але хоч вона так неподільно владувала наді мною, хоч з нею було пов'язане все, чого я прагнув і жадав, хоч вона ще в дитинстві виявила величезний вплив на моє життя і вдачу, я навіть того романтичного ранку не наділяв її чеснотами, яких вона не мала. Я кажу це зараз зумисне, бо завдяки цьому можна простежити за мною в тону плутаному лабіринті, де я опинився. З власного життя мені добре відомо, що загальноприйняте уявлення про закоханого далеко не завжди слушне. Незаперечне одне: коли я покохав Естеллу юнацьким коханням, то це просто тому, що не зміг протистояти її чарам. І покохав навік. Пройнятий смутком, я часто-часто, а може, й безперестану, повторював собі, що люблю її без надії і без взаємності, всупереч логіці й розчаруванням, не маючи сподівань [233] на душевний спокій і щастя. Але знання всього цього не послабило мого почуття: я покохав її так, немов вона була втіленням людської досконалості,- покохав навік.
Я так розрахував свою прогулянку, щоб опинитись біля хвіртки в той самий час, як і давніше бувало. Смикнувши нетвердою рукою за дзвінок, я одвернувся спиною до входу, щоб перевести дух і бодай трохи втишити биття збентеженого серця. Я чув, як відчинились двері будинку, чув кроки через подвір'я, але вдав, наче не чую, як зарипіла хвіртка на іржавих завісах.
Коли нарешті мене торкнули за плече, я здригнувся і обернув голову. І враз здригнувся куди природніше, побачивши, хто стоїть переді мною в охайній сірій одежі. Його я вже аж ніяк не сподівався спіткати у ролі одвірника міс Гевішем.
- Орлік!
- Атож, паничу, тут ще більші зміни, як у вас. Але заходьте, заходьте. Мені наказано, щоб хвіртка не стояла отвором.
Я ступив на подвір'я, і він захряснув хвіртку й вийняв ключа.
- Ось так,- сказав він, ступивши кілька кроків поперед мене до будинку, а тоді раптом оглянувшись.- Тепер я тут!
- Як тебе сюди занесло?
- Ногами,- відказав він.- А скриньку мою привезено тачкою.
- Ти що, напостійно тут влаштувався?
- А чого ж, паничу, шкоди від мене не буде.
Я щодо цього не мав певності. Поки я обдумував його слова, він повільно звів важкий погляд від землі й зміряв мене з ніг до голови.
- Отже, кузню ти покинув?
- А хіба це схоже на кузню? - відказав Орлік, ображено обводячи круг себе поглядом.- Хіба схоже?
Я спитав, чи давно він покинув кузню Джо.
- Тут дні що один, що другий - однакові,- відповів він,- тож не полічивши, й не скажеш. Одне слово, після того, як вас там не стало.
- Це я й сам знаю, Орліку.
- Авжеж,- сухо зауважив він.- Ви ж учені зробилися.
Ми вже підійшли до будинку, де я прбачив при вході збоку приділену Орлікові кімнатку з невеличким віконцем у двір. Вона була така маленька, як ото приміщення [234] паризьких консьєржів. На стіні там висіла в'язка ключів, до якої Орлік додав ключа від хвіртки, а у неглибокій ніші стояло застелене клаптюватим укривалом ліжко. Все в цій комірчині, схожій на клітку для байбака, мало занехаяний і сонний вигляд, а сам Орлік, що важко й цибато бовванів у темному кутку біля вікна, і виглядав цим байбаком, яким він, власне,і був.
- Я ніколи раніш не бачив цієї кімнати,- зауважив я.- Та й одвірника тут не водилося.
- Не водилося,- погодився він,- аж поки не стали поговорювати, що дім без охорони, а це, мовляв, небезпечно,

читати