Завантажити

їхати, а за ті любощі - і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, лримилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй і ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до " того Парижа всього на рік, не більше.
Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Пари- : жа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали - не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти ; Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою ; Сальвестру вже молодицею - оддали її за доброго чоловіка, , майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися. j
Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходи- ¦ ти, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що ;; як він її, так і вона його не забула. Та він помилився - j Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, 1 може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові і в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце | [278] до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати. От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:
- Ти вже спиш, моє серденько?
Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько:
- На бога, не кричи! Се я, твій Джіроламо. Почувши сеє, Сальвестра вся затремтіла і промовила:
- Іди звідси, Джіроламо, бог з тобою! Минулися вже наші дитячі любощі; тепер я мужня жона, і не подоба мені з кимось іншим, опріч мужа, знатися. Милим богом благаю тебе - іди геть, бо як почує чоловік, то лихо буде: не жити нам з ним після сього в мирі й злагоді. А він тепер мене любить, я за ним довільна і щаслива.
Живий жаль обійняв серце юнакове од тих її слів; він почав нагадувати їй про колишнє, як він любив її увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки - нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло - як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.
Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержли-вості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:
- Ну, Джіроламо, іди вже!
Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла [279] йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому при-ключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думкум жодного переступу не вчинила.
- Коли так, - сказала молодиця, - то давай так і зробимо.
Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.
Коли настав день і юнака знайшли мертвого біля дому, зчинився сильний лемент, а найдужче зойкала мати. Обдивились його всього, оглянули уважно - ніде ні рани жодної, ані сліду, що бито; лікарі сказали в один голос, що він помер із горя, як воно було і справді. Тоді тіло його понесли до церкви, куди прийшла засмучена мати з родичками своїми та сусідками; по нашому звичаю, жінки почали плакати над ним та голосити.
Поки там жінки в церкві над покійником заводили, чоловік, у домі якого він помер, сказав Сальвестрі:
- Накинь на себе каптур і йди в ту церкву, куди його понесли, стань у бабинці й послухай, що про те говорять, а я піду поміж чоловіки, чи не кажуть там чого проти нас.
Молодицю, хоч і пізно, обняв жаль; вона на те погодилась, бо хотіла побачити мертвим того, кому при житті й поцілунку шкодувала, тож одяглася й пішла до церкви.
Воістину дивовижна й недовідома сила кохання! Серце, що не одкривалось

читати