Завантажити

полумиску. [282]
Кухар узяв те серце і заходився його дбало готувати, прщ клавши все своє уміння: покришив його дрібненько, дода^ приправ усяких і підлеви - і справді ласа з того вийшлї штучка. Тим часом Россільйон сів із жінкою вечеряти; чима: ло всячини було подано до столу, та господареві страва н< йшла на душу - душогубство недавнє ще муляло. Тут кухаі прислав йому й ті ласощі; він велів поставити полумисок перед господинею, бо самому, казав, їсти не хочеться, a noтрава знаменита. Жінка мала добрий апетит, тож і з'їла вона те все собі до смаку. Побачивши те, лицар спитав у неї: ч
- Як же вам, пані, смакувала ся потрава?
- Дуже добре, мій пане, - одказала дама. .:
- Далебі, - сказав тоді лицар, - я вам вірю, та й нв' дивуюсь, що і мертвим вам те до смаку припало, що живимі ви понад усе на світі любили.
Сії слова почувши, дама задумалась на хвилю, а потім спитала:
- Що се значить? Що се ви дали мені з'їсти?
- Ви з'їли, пані, - одказав лицар, - не що інше, яі серце Гвільєма Кабестанського, котрого ви так віроломно-любили. Не сумнівайтеся в тому анітрохи, бо я своїми руками вирвав те серце йому з грудей перед тим, як сюди вернутися.
Нема чого й казати, в який відчай упала дама, почувши таке про чоловіка, якого любила понад усе на світі.
- Ви вчинили не по-лицарськи, - сказала вона по якійсь' хвилі мужеві, - а по-зрадецьки і по-злодійськи. Якщо я самохіть, без принуки зробила Кабестана володарем мого серця і тим учинила вам неславу, то треба було не його, а мене скарати. Та боронь боже, щоб я зажила коли будь-якої іншої їжі після такої благородної страви, як серце Гвільєма Кабестанського, найшляхетнішого й найлюб'язнішого кавалера.
По сій мові встала з-за столу і, не довго думаючи, викинулася спиною через вікно, що було позад неї. Вікно те було дуже високо од землі, і вона не тільки на смерть убилася, а ; ще й зовсім збагнітувалась.
Сей учинок вразив у саму душу Гвільєма Россільйонського; зрозумів він тепер, що негаразд ізробив. Боячися помсти люду і графа Прованського, він велів осідлати коні і рушив світ за очі. Наступного ранку по всій околиці рознеслася вістка про ту сумну подію. Люди з обох замків з великою скорботою і плачем підібрали тіла Кабестана та його дами і поховали їх в одному гробівці при паниній церкві, вибивши на плиті віршований напис про тих, хто там спочиває і як вони померли.


ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Лікариха кладе свого опойним зіллям приспаного коханця,
ніби мертвого, в скриню, яку потім двоє лихварів несуть
до себе в дім; коли він очунявся, його хапають, мов злодія;
лікарева служебка свідчить у суді, що то вона поклала його
в скриню, вкрадену лихварями, і рятує його од шибениці,
лихварі ж мусять за крадіжку заплатити пеню
Зосталось тепер одному Діонеєві, коли король своє розказав, оповіданням потрудитися; пам'ятаючи про се і виконуючи водночас наказ королівський, він почав такими словами:
- Злигодні нещасливихкоханців, про які ми тут стільки наслухалися, не лише вам, панянкам, ба й мені очі й серце засмутили, тим я давно вже ждав, коли вони скінчаться. Тепер, хвала Господові, вони таки скінчилися (я не личкуватиму, боронь боже, поганого краму негодящим!), і, занехавши всякі жалощі, почну я з веселішої бочки, щоб для завтрашніх історій, може, кращий дати вам призвід.
Так от, щоб ви знали, любії мої красунечки, жив собі недавно в Салерно славетний лікар-хірург на ймення Маццео делла Монтанья; убившися вже добре в старії літа, узяв він за себе гарну й молоду шляхтянку з свого-таки міста. Він годив жінці у всьому, водив її над усіх розкішніше в оксамитах, та златоглавах, та оздобах різних дорогоцінних; от тільки мерзла дуже бідолаха, бо вночі не міг маестро як слід її вкривати. Так, як ото Річчардо ді Кіндзіка - пам'ятаєте? - повчав свою дружину, коли яке свято, так і сей провадив їй по-науковому, що після подружнього спілкування організм має поновляти сили стільки й стільки днів і ще всякі такі теревені; лікариха була з того вельми незадоволена і, як жінка розважна й одважна, вирішила жаліти домашнє знаряддя та, розглянувшись по людях, чужим підпомагатися.
Не на одного та й не на двох накидала вона оком, поки визиркала, нарешті, одного молодика собі до вподоби, поклавши на нього всі свої думки й сподіванки. Молодик теє помітив, а що вона йому теж була до мислі, то непомалу в неї закохався. Звали його Руджієрі да Єролі; роду він був значного, та мав таку ледачу й недобру вдачу, що його всі друзі й родичі одцурались і по всьому городу ходив поголос про його злодіяцтво та інші капосні вчинки. Пані докторова мало про ту славу клопоталась, бо він їй іншим до натури [285] припав, і за деякий час зійшлася з ним через посередництво! служебки своєї. Намилувавшися з ним до смаку, вона поча-| ла вичитувати йому за всі дотеперішні лихі вчинки і проха-*і ти, щоб він заради неї од усього того одкинувся; щоб же ма»ї він спроможність на добру стежку звернути, почала його гро-ї шима - раз більшими, а вдруге меншими - зарятовувати. І Поки вони отак собі любилися, діючи досить обачно|

читати