Завантажити

дощенту, і його вислано з Афін на довічне вигнання. Ставши не просто бідаком, а сливе жебраком, Егісіпп доплентався якось до Риму, щоб перевірити, чи згадає його Тит. Дізнавшись, що друг його живий і високо шанується всіма співгородянами, Егісіпп допитався до його дому і став насупроти, дожидаючи, поки вийде Тит; він не думав озиватись [587] до нього (ніяково було, що до жебрів дійшов), хотів просто показатись йому на очі: Тит, гадав він, упізнає його і сам до себе запросить. Та Тит пройшов мимо, не помітивши його, а Егісіппові здалося, що він його побачив, але згордував ним; згадавши, що він зробив колись для нього, бідаха пішов звідти обурений і не знав з відчаю, що діяти.
Була вже ніч, а він, голодний і без грошей, не знав, куди податись, де знайти собі пришиб, хоч гинь; аж ось на якомусь пустирищі в околиці міста набрів він на велику печеру і зайшов туди переночувати - так і заснув на голій долівці в риззі нужденному, знеможений своєю гіркою бідою. Перед світом у ту печеру прийшло двоє злодіїв ділити вночішню крадіжку та й посварились через ту дільбу: котрий був дужчий, убив слабшого і втік. Усе те бачив і чув Егісіпп: от і добре, подумав, не треба буде рук на себе накладати, є готовий привід для жаданої смерті. Та й не пішов нікуди з тої печери, сидів там, поки не прибігла туди сторожа судова, що вже дізналася про злочин, і не потягла його, збиткуючись, до претора. На допиті Егісіпп сказав, що то він убив чоловіка і не встиг утекти з печери; тоді претор (звали його Марк Варрон) велів розп'ясти його на хресті, як було в ту добу заведено.
Під сю хвилю якраз нагодився до Преторії Тит; подивившись в обличчя нещасному стратенцю і почувши, за що його засуджено, він одразу впізнав Егісіппа, здивувався його нужденній долі і тому, де він тут узявся. Бажаючи будь-що-будь порятувати його і не бачачи іншої ради, як звинуватити себе самого, щоб виправдати друга, він виступив раптовно вперед і гукнув:
- Марку Варроне, верни сього нещасного чоловіка, що ти засудив, бо він не винен. Я вже й так досить образив богів, убивши чоловіка, що твоя сторожа знайшла мертвим сьогодні вранці, і не хочу образити їх нині ще й смертю сього безвинного.
Варрон тому дуже здивувався, і йому було прикро, що те чула вся Преторія, але, не мігши ухилитись од вимог закону, він велів завернути Егісіппа і спитав його в присутності Тита:
- Що ти за чоловік, божевільний, чи що? Навіщо ти признався без тортур у злочині, якого ти не доконав? Адже ти міг даремно загинути. Ти сказав, що ти вбив уночі того чоловіка, аж тут приходить цей ось ї заявляє, що не ти, а він його вбив.
Егісіпп звів очі й побачив, що то Тит; він одразу зрозумів, що той хотів порятувати його таким чином од смерті [588] за ту послугу, що він колись йому зробив. Зворушений до сліз, він сказав:
- Варроне, я справді вбив того чоловіка, і Титові жалощі вже мене не порятують.
А Тит і собі не здавався:
- Преторе, - каже, - ти сам бачиш, що се чужинець, його знайдено беззбройним коло вбитого; мабуть, злидні довели його до того, що він самохіть шукає смерті. Тож одпусти його на волю, а мене скарай по заслузі.
Варрон дивувався тій упертості, з якою кожен із них звинувачував себе і виправдував другого; він почав догадуватись, що ні Егісіпп, ні Тит у тому не винні, і думав уже, яким чином довести їх непричетність, як раптом у Преторію прийшов молодик на ймення Публій Амбуст, відомий на ввесь Рим гультяй і розбишака, який справді скоїв те душогубство. Почувши, що двоє безневинних людей признаються до того злочину, він пройнявся зненацька великим до них жалем.
- Преторе, - сказав він, приступивши до Варрона, - доля судила мені розв'язати заплутану суперечку між сими двома людьми; я не відаю, хто з богів спонукає мене й примушує визнати свій злочин, але знай, що хоч обидва вони кажуть, що винні, жоден із них до того вбивства непричетний. Насправді те душогубство сьогодні перед світом учинив я, а сього нещасного бачив, як він спав там у печері, поки я ділив украдене з товаришем, якого потім убив. Тит не потребує мого виправдання, його добре ім'я відоме всім; чи спро-можен він узагалі на таке діло? Тож одпусти їх обох, а мене осуди, як того вимагає закон.
Октавіан, якому тим часом було про ту подію донесено, велів покликати перед себе всіх трьох, бажаючи почути, з якої причини кожний із них вимагав для себе кари; вони йому все й розказали. Тоді він одпустив усіх на волю: тих двох, яко невинних, а третього заради них. Тит забрав із собою свого Егісіппа, пожурив його за несміливість і недовіру, а потім з великою радістю повів до свого дому, де Со-фронія, розчулена до сліз, привітала його, як рідного брата. Нагодувавши дорогого гостя й приодівши його, як личило його походженню й станові, Тит поділився з ним передовсім усіма своїми статками і маєтками, а потім видав за нього заміж свою молодшу сестру Фульвію.
- Егісіппе, - промовив він тоді до нього, - тепер як хоч, так і роби: або лишайся тут зі мною, або вертайся до себе в Греччину з усім тим добром, що я тобі подарував.

читати