Завантажити

Наступну втратили у Кандагарі під час заходу на посадку. І тоді можна було посадити літак, але, мабуть, льотчиків було вбито у повітрі. Некерований птах врізався у важкий гелікоптер Мі-6 і вибухнув.
Вантажник являв собою легку мішень. Наприклад, переносний комплекс «Стінгер» знімав ціль з висоти 6000 метрів. Це на рівнині. Додамо висоту гірського кряжу, на яку дряпались повстанці і зрозуміло, що ніяка висота не була безпечною. Особливо вразливими літаки ставали у районах аеродромів. Прийоми пілотування мирних часів не відповідали вимогам безпеки. З 1982 року авіатори почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. Пілоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи літак у небо. Три спіралі коробочкою над аеродромом щоб набрати не менш ніж 5400 метрів, а тоді вже – на свій курс. При зниженні вертикальна швидкість сягала 25 метрів на секунду – втричі більше від нормальної. Ніякими експлуатаційними інструкціями не передбачались такі режими, коли у повітрі ручку управління двигунами фіксували на положенні земного малого газу. Планери важких літаків навіть не проектували для навантажень при пікіруванні у перегрітій розрідженій атмосфері. Але пілоти робили це. Хоча дехто з пасажирів після приземлення зарікався літати взагалі.
Проти радянського «лому» партизани вишукували нові способи протидії, не без допомоги закордонних спонсорів, як ми знаємо. Найсучасніша на той час ракета «Стінгер» прибула до країни десь з 1983 чи з 1984 року і її назва стала майже прозивним іменем усіх зенітних ракет.
Не пов’язані з авіацією військові не дуже хотіли літати, тому, коли це тільки було можливо, їх питання у віддалених від Шинданда гарнізонах вирішував я, починаючи з літа 1986 року. Тут пропозиція й попит врівноважувались моїм нестримним пориванням до польотів. Відтоді небо тримає мене в лабетах неволі. Командування контингенту теж мусило, аналізуючи гнучку тактику супротивника, вводити нові правила, порушуючи існуючі інструкції керування повітряними суднами. Система – вона завжди була занадто інертною, тому на ходу створювали неписані закони для внутрішнього застосування в існуючих умовах. Стояло питання життя і збереження високотехнологічної дорогої техніки. Самі генерали теж активно перелітали між штабами, покриваючи щомісячно тисячі кілометрів небом. Пілоти звикли оминати найвищі
вершини, міняли маршрути. Розкладу рейсів і чітких повітряних коридорів не існувало. На бортах літаків і вертольотів встановили панелі інфрачервоних відстрілюваних пасток, на які у багатьох випадках перенацілювалась випущена ракета. А іноді й ні. Чому так?!
У зонах аеродромів борти «випльовували» яскраві гарячі зірки, червоні, або зелені. Це не салют піонерії. Ото вони – сліпучі, розпечені пастки. Чутливі до тепла датчики довертали «Стінгер» на помилкову мішень. Тоді десь на землі розгніваний польовий командир міг пустити кулю у голову нещасливому оператору, який не зміг поцілити радянський борт, а пілоти записували собі ще один день народження. Але іноді дурна ракета все-таки обирала гаряче сопло двигуна. Тоді…
На супровід літаків майже завжди піднімали пару штурмових гелікоптерів Мі-24. Вони крутили кола синхронно з «крилатими», закриваючи плямистими тілами сектор обстрілу, готові вдарити по позиції стрільців. У таких складних горах перекрити всі стежки годі було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Ні тодішній режим, ні радянська військова машина ніколи не були повновладними хазяями афганського неба, хоч моджахеди не мали своєї авіації. По червоних зірках лупили з «калашникова», з потужної англійської гвинтівки одиночними, з гранатомету. В останні роки окупації Ан-12 в обов’язковому порядку комплектували парашутами для пасажирів. На борт брали стільки людей, скільки було парашутів. Літак міг вилетіти майже порожнім у той час, коли обурені люди, що бажали б летіти, лишались чекати наступний рейс.
Статистика, піднята мною, свідчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них «загинуло» на землі. З інших восьми ніхто не врятувався за допомогою парашуту. Тільки у двох випадках живими лишались стрільці хвостових гарматних установок. Зафіксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тоді рядовому не вистачило висоти. Він «зітерся» у районі посадкової «Т» кабульського літовища і, це ж треба, в тому випадку уражений літак змогли посадити, тому підранений борт не входить у число одинадцяти. Скільки дірок залатано техніками, замінено виведених з ладу двигунів та механізмів – не злічити. За 9 років на Кабульські пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумній статистиці Кандагар, Джелелебад, Баграм.
Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий між горами таким собі амфітеатром, він приймав на єдину свою смугу важковагові «Антеї», одно- і двопалубні Іл-76, пасажирські Боїнги, Іллюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрічка на всіх - для винищувачів і штурмовиків, бомбардувальників і вертольотів.
Доки

читати