Завантажити

І
Раз якось був тихий літній вечір. Сонце стояло вже на вечірньому прузі. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села і підняла за собою куряву. По дорозі йшов молодий москаль додому по білету. За плечима в його теліпався ранець та торбина з сухарями; через плече висіла сіра московська шинеля, скручена, як обід. Мабуть, здалека йшов москаль, бо підбився і насилу-насилу волік свої притомлені ноги.
Курява тихо полягла на стерню, череда ввійшла в село. На яру стояло чимале село; посеред села біліла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один і другий, а кругом його і понад греблею росли густі, високі, зелені та кучеряві верби.
Москаль став, подивився на село, а далі сів на окопі та й почав насипати тютюну в люльку.
«Господи! — подумав москаль. — П'ять літ вже, як я вийшов з Момотів, а вже вони й більші стали, вже й церква нова, і верби понад ставками поросли такі великі... Що ж то діється тут у селі? Чи жива, чи здорова моя стара мати, чи, може, спочиває вже на кладовищі?.. — І москаль похилив голову... — А парубки, а дівчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всі поженились, а дівчата заміж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А гарні були дівчата! Гарні, мабуть, з їх і молодиці!..»
Москаль встав і насилу поволік потомлені ноги тихесенько до села.
А тим часом за ставком, за густими вербами, на сінешнім порозі, під маленькою хатиною сиділа стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була Хомишина хата, одним одна на всім огороді. Коло неї aні комори, ані загороди, aнi хлівця. Тільки на причілку була притулена до хати якась повіточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня та валялися два щербаті глиняники. Весь огород зapic густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. На два ступені од дверей зелений горбик з лядою — то погріб бабин. За хатою десять вишень та дві груші — ото й усе хазяйство Хомишине...
Хомиха сиділа на порозі, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синові сорочку. Знать, не дуже добачали старі очі, бо Хомиха нагнулась над самісіньке полотно. Її руки тряслись; старенький очіпок зсунувся на тім'я; з-під очіпка одвисло пасмо сивої коси, а стара все пильнувала над коміром, вилічувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матері, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять років, з того часу, як його взяли в москалі.
Хомиха націлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тоді вона встала, прикрила очі рукою, глянула на сонце, а потім на шлях...
«I знов минув день, вже й вечір настав, а мого сина нема та й нема! — думала Хомиха... — Вже другі москалі давно поприходили, а про мого Василя нi чутки, нi вістки».
I не один день сиділа Хомиха на порозі та виглядала свого сина. I тепер знов cілa вона на призьбі, підперла голову рукою; її очі впали на широку дорогу, на далекий ліс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону. «Чи живий він, чи здоровий, — думала вона, — чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалеві на чужій стороні? Може, його на войні вбито, може, його звір зачепив у лici темної ночі, а може, де занедужав на чужині, лежить один i нікому порадоньки дати». Літає материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну ніч, то бачить вона його слабого, недужого, в якійсь чужій хаті, між чужими людьми, то на битій дорозі, де на його напали недобрі люди. А серце материне ниє та ниє...
Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату з болячою душею. А тим часом в одному вікні, потім в другому за-манячив червоний комір. Сінешні двері рипнули, одчинилась хата, і перед Хомихою, як з-під землі виріс, з'явився її син Василь.
Вечірнє сонце блиснуло на його в вікно. ; Високий та тонкий стояв перед нею син; чорні кучері, лице, одежа — все припало пилом.
Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
— Добривечір, мамо! — промовив Василь. — Чи пізнаєте мене?
Стара крикнула, кинулась до його й заголосила...
— Як ти виріс, сину, який став високий!
— А ви, мамо, старі стали, такі старі!
— Ох, час, сину, вмирати! Та тепер мені за всі голови! Я побачила тебе — і мені вмирати буде легше.
Стара махнула неначе з радощів рукою, втерла сльози рукавом.
— Не плачте, мамо, — промовив Василь. — Я ж, бачте, слава богу, вернувся живий і здоровий.
Василь зняв з плечей ранець і торбину, поклав під лавою. Стара завешталась по хаті, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала і не знала, чого шукає; чогось побігла в сіни, а послі знов вернулась в хату. Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з скрині білий рушник, знайшла сорочки, — рада б сама умивати і втирати свого Василя.
Аж повеселішала Хомишина хата! В печі палає полум'я, кипить вечеря. Засвітила Хомиха каганець і сіла різати галушки. Василь

читати