Завантажити

вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла розкладати багаття, щоб часом жовнiри Маховського не вглядiли диму та огню i не догадались, де вона ховається. Вiтер жалiбно гув мiж голим гiллям. Лiс коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а в долинi в затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний лiс i неначе вкрила його трауром по Виговському. Їжа нiкому не йшла на думку. Усi полягали в шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й погоничi на соломi на возах. Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес.
Одна Виговська не спала. Сон втiк од її очей i неначе сховався в густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi коло сонного Остапка, i важкi, сумнi думи низько похилили її голову, як важкий снiг похиляє гiлля зеленої сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались одна за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i вирнула з чорної темряви постать Олесi, вся закутана в сумний чорний убiр, виглянуло її повне зблiдле лице, смутне чоло та заплаканi очi. Вона згадувала свої дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала свої палкi мрiї, котрi Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в Києвi, всього в оксамитi, в кармазинах, в золотi, пишного й гарного, як намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з її очей i впала на її повнi бiлi руки...
- За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За якi мої провини? - тихо промовила Виговська i пiдвела свої смутнi очi вгору.
А над лiсом пишно блищав мiсяць i неначе летiв назустрiч швидким хмарам. Лiс шумiв на горах, аж гiлля гнув i не дав одповiдi. Виговська пригадала звiрячий вид Маховського. Коло неї в ногах стояла рушниця, набита набоєм. Помста закипiла в її серцi, як окрiп на великому жару. Вона вхопилась руками за рушницю i була б рада, якби Маховський в той час напав на табiр, всадити йому кулю в самiсiньке серце.
Три днi й три ночi ховалась Виговська з приятельками в лiсах. Виговська, Грушова i всi женщини держали напоготовi набитi набоями рушницi провсякчас. До Бара дiйшла звiстка, що Маховський повернув на Черкаси i не має на думцi вчинити напад на житло Виговського. Тодi Виговська вернулась в замок i послала вiрного шляхтича до Корсуна просити в Маховського, щоб вiн вернув їй тiло Виговського.
Виговська спостерегла, що на Українi починається велика Руїна, що пробувати в Барi неспокiйно й небезпечно од усякого нападу i полякiв, i козакiв. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку Галичину, куди не заходили нi польськi, нi нiмецькi загони. Брат Виговської Юрiй зараз-таки, не гаючи часу, перевiз все її добро в Руду.
Виговськiй вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i вона поховала його в скитi коло Гнiздичевської Руди в склепi Хрестовоздвиженської церкви.
Недовго пiсля тiєї страшної подiї жила Виговська. Переполох в Барi, блукання по барських лiсах та пущах в негоду, переїзд до Руди ранньою весною в сльоту та холоди порушили її здоров'я. Почуваючи близьку смерть, вона написала духiвницю, в котрiй одписала свої скарби i спадщину своїм родичам, близьким i далеким, i всiм своїм слугам, згадала навiть про княгиню Любецьку та панi Суходольську, котрi колись ставали на дорозi до шлюбу з Виговським. Багато скарбiв та маєтностей свого мужа i усi свої маєтностi в Могилiвщинi, коло Оршi, вона записала на церкви та монастирi, а свою французьку карету та ридван одписала єпископовi львiвському на спомин душi.
Померла Олеся Виговська в маї 1664 року. Про свого сина Остапка, котрого сам Виговський ще за свого живоття оддав в опiку Константиновi Виговському, вона чомусь i словом не згадала в духiвницi. Певно, тодi вже його не було на свiтi.
 
* * *
Неспокiйне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Iвана Виговського, доброго, щирого патрiота, тонкого полiтика, оборонця прав України, чоловiка великого розуму та європейської просвiти.
Виговський щиро любив Україну, встоював за її полiтичнi й нацiональнi права, дбав про науку й просвiту на Українi, був, може, вищий за усiх своїх сучасникiв, окрiм гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врiвнi з найлiпшими дiячами тих часiв, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою.
Не любив вiн Москви за її непросвiченiсть i постерiг, що Москва не додержить свого слова, однiме привiлеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, пiддержувала Польщу на погибель Українi. Але його польська i шляхетська полiтика була несвоєчасна й антинародна.
Гадяцькi пункти - це найвищий акт автономiї України за усю її козацьку iсторiю. Але Виговський не спромiгся його здiйснити, i цей акт зостався тiльки актом на паперi, як "Наказ" царицi Катерини ІІ, що вдивив Європу i зостався мертвим для Росiї.
Виговський не був невiдомий тому, що народ та просте козацтво не пристане на задану умову до Польщi, мав на думцi силою зломити

читати