Завантажити

почали хреститься та молитись на дорогу, щоб бог дав добру путь.

Стара мати, обернувшись до образiв, плакала, неначе мала дитина. Галя й собi почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала плечем до її плеча й нiчого не говорила, тiльки хлипала.
- Та не плачте-бо, а то ще й я оце заплачу! - крикнула Ликерiя Петрiвна. - Хiба ж ви оце таки справдi навiки розлучаєтесь? Схочете, то через тиждень iзнов побачитесь.
- Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стiни нiмi, й вiкна невидющi, - обiзвалась мати.
- Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна приїздить до вас хоч щодня на оденки, i з гребенем, iз днищем, i з кужелем. Будемо балакать та якось себе розважимо, - пробувала розважать панiя Висока жартами.

Але при останнiх словах в неї затрусивсь голос, i вона нiби вже ковтала й слова, i жарти, неначе щось здавило її в горлi. I несподiвано покотились по щоках сльози, неначе горошинки.
Поцiлувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась i собi заплакала.
Усi повиходили на подвiр'я смутнi, аж сумнi, i знов почали прощатьс", готуючись сiсти на повозки.
- Переїжджайте, зятю, до нас на прожиття та й будемо гуртом хазяйнувать, бо менi важко буде звикати без дочки в хатi, - сказала Масючка.
- Ох, мамо! Менi либонь швидше книжки або папери в руки, нiж сiльське хазяйство. Надiсь, поганий з мене був би хазяїн, - сказав зять.
- Це, бачте, так! - обiзвавсь Масюк з повозки. - Хто усе з книжками носиться, з того не вийде добрий господар, а хто дуже добрий господар та пiклується цiєю справою, той книжки i в руки не бере; в того книжок i заводу нема в домi. Берiться за що одно, але туди кладiть вже й усю свою душу! - гукав старий з воза в брамi, махаючи картузом на прощання.
"Це правда! Туди покладу всю свою душу, усi свої мрiї, усi свої поривання, туди - в книжку, в науки, в просвiтнiсть рiдного краю й темних мас!" - майнула думка в молодого зятя.
- Прощайте! Зоставайтесь здоровi! - гукнув батько з воза в брамi. - Та коли приїдете до нас, то не забудьте привезти менi усяких українських книжок. Я тiльки їх залюбки й читаю. Господи, споспiшай i спострiчай! Дай боже час добрий!
- Щасливої дороги! - гукав зять з двора.

XV
Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жiнкою сидiли в свiтлицi за столом за чаєм. Чистенька невеличка свiтлиця аж лиснiла в майському теплому свiтi, що лився через вiкна й грав на чистiй, недавно помальованiй пiдлозi. Галя була зроду чепурна та чистючка, як i її мати. В покоях було гарно прибрано.
На двох образах в кутку Галя почiпляла повишиванi взорцями рушники. Над столиком висiло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так само висiли на цвяшках чистi вишиванi рушники й нiби ще бiльше звеселяли й так свiтлу та веселу горницю. Пiд дзеркалом лежали тiльки що накупленi новi книжки: перший том Лассаля на нiмецькiй мовi та iншi науковi книжки, що їх Радюк купив для себе, й Шпiльгагенове "Лавами та рядками" та всякi Дiккенсовi утвори, купленi для Галi, котрих вона ще не мала спроможностi прочитать на селi.

- Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за своїми. Поживеш в Києвi, то й звикнеш, - сказав Павло Антонович, мостячись на стiльцi, ближче до самовара.
- Мушу звикать. Милi батько й мати, а милий ще милiший, як кажуть на селi. Оце й менi довелось в Києвi звикать до того милого. Якби не ти, мiй милий, я, здається, зроду-звiку не виїхала б з Масюкiвки, з батькової господи, не то що до Києва, а хоч i до Парижа. Менi наша Масюкiвка вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, - говорила Галя, засипаючи чай в новiсiнький чайник.
- То ти, певно, по своїй вдачi вже призначена для села, бо ти там родилась, там i зросла. А тим часом тобi судилась iнша доля: будеш зо мною вештаться по усяких мiстах; мусиш стать городянкою.

Галя поставила чайник на самовар i похилила голову. Перед нею нiби майнули якiсь невиданi iншi мiста в якомусь далекому краї, мiста чужi, з iншими людьми, i вона на хвилину задумалась.
- От я вчора подав по мiськiй поштi листа до Дунiна-Левченка, дав звiстку про моє нове житло, то треба його й сподiваться. Цей прибiжить швидко. Чи є пак в нас що на закуску? - спитав Павло Антонович в Галi.
- Є ще цiлiсiньке плiчко шинки. А за паляницями можна й послать, - сказала Галя.
Не встигли вони випить по стакану чаю, як у дверi почувся крик.
Полковник стояв на порозi й чогось кричав на дворника.
- Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркав на подвiр'ї, - сказав Радюк, заглядаючи в вiкно. - Цiкаво знать, на кого це вiн нацiляється, щоб стрiлять.
- Може, влучає в нашi вiкна? Може, це вiн якраз на нас хоче шпурлять кулями за якусь провину? - сказала Галя, оглянувшись до вiкна.

- Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це вiн стрiляє на свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвiртку входить наш Дунiн-Левченко. Одже ж якраз вiн потрапить пiд кулi!

- Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворi пiд кулями! - бiдкалась Галя жартовливо.

читати