Завантажити

зробить-таки по-своєму. На його находила часом нудьга. А книжок вiн не любив читати, щоб читанням розважить себе та розiгнати нудьгу. Тодi вiн починав жартувать з нудьги i тим, здається, розганяв її. Я було встаю й мушу одягаться та чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з ним, куди потягне його пароксизм нудьги.
- Знаєш що? А ходiм оце до Мiрошниченка дражниться та смiятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магiстром. Ходiм та насмiємось добре, натiшимось, а тодi вже потягнемо й його з собою на прогуляння. Втрьох буде веселiше.
Я було вже йду з ним, куди вiн схоче, бо добре знав, що од його не одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж i не битись з ним. Йдемо ми смiятись з тiєї мацапури. Приходимо до його. Мiрошниченко кiнчав вже тодi курс i лагодивсь держать екзамени. Вiн було повертає до нас свiй вид, пiдводить темно-карi очi, тихi та спокiйнi, неначе в якогось буддiйського святого. Кованько вбiгав в хату з реготом та вскакував з криком.

- I сидить же собi оця буддiйська мацапура над лекцiями в такий погожий вечiр! Одягайсь та ходiм на Владимирську гору витрiщать очi на паннiв, - кричить Кованько.
Мiрошниченко було втирить спокiйнi очi в Кованька й не обзивається й словом. Вiн i справдi тодi був схожий на непорушну статую Будди, витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.
- Ти хочеш буть магiстром? Еге, хочеш? Признайсь по правдi, - зачiпає було Кованько.
- Ну, нехай i хочу. Що тобi до того? - обзивавсь Мiрошниченко, пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокiйними, але вже сердитими очима.
- Ти дурнiсiнько тiльки сидиш та нидiєш над отими шпаргалами. Ти нiколи не будеш магiстром, - дражнив Кованько.

- А ти звiдкiль це знаєш? Тобi святi сказали, чи що? - обзивавсь знехотя Мiрошниченко.
- Менi це снилось у снi. А мої сни завсiди справджуються. Швидше я буду абiссiнським царем або нубiйським архiєреєм, нiж ти будеш магiстром. От побачиш. От поназдивишся.
- Ну, то й будь собi, чим там хочеш, чи нубiйським архiєреєм, чи абiссiнським iмператором, а менi дай покiй, - говорив спокiйним тоном Мiрошниченко.
- Та, коли сказати правду, i ти сам швидше надiнеш на голову якийсь нубiйський тюрбан або якусь нубiйську макiтру, нiж магiстерську тогу. I, по правдi сказавши, тобi така макiтра та чалма багато бiльше прияличувала б, нiж магiстерство, - зачiпав Кованько.
- Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я дiло роблю, - говорив Мiрошниченко.
- Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходiм втрьох гулять! Одягайся-таки зараз, бо менi хочеться на гору! - репетував Кованько.

I Кованько було хапає з реготом пiсочницю й висипає ввесь пiсок на Мiрошниченковi лекцiї.
Мiрошниченко було повертає спокiйний погляд i пильно дивиться на купку пiску на зшитку.
- Здурiв, зовсiм знавiснiв, коли ще часом i зроду не був навiжений. В тебе тiльки й одлички од дiдька, що гвоє людське ймення та обличчя, - було каже Мiрошниченко.
- Та вставай та ходiм з ним гуляти, бо ти ж добре тому вiдомий, що од його i не одчепишся, i нi на який спосiб не одкараскаєшся, - було кажу я.
- Це iстинно чортяча спокуса, а не Кованько! - було каже Мiрошниченко та встає з-за стола й одягається.
- А ба! таки стало по-моєму! Ходiм же мерщiй на гору. Ага! або зайдiм ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, - було каже Кованько.
- Ну, дай нам покiй! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з жартами, неначе колядники або якiсь щедрiвники. Ще часом достанемо десь замiсть коляди потиличника, - було кажу я до його.
- Це правда, що Кованько якийсь навiжений. Цiкаво б подивиться на його, який вiн на масть, - сказала Галя.
- Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києвi, то й зараз прибiжить, - сказав Радюк.
- Цей Кованько чогось вже й не припав менi до вподоби, хоч я його ще й не бачила в вiчi.
- На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартiв. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й нiби не має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що iстеричний смiх, - сказав Дунiн-Левченко.
- Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був вiн в гiмназiї, то чiплявсь з жартами до своїх двох менших братiв так, що вони його зненавидiли, й не говорили з ним, i не здоровкались з ним.

- Це, справдi, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не люблю цiєї нахабної людини, - сказала Галя.

- А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась iстерична хвороба. Я вважаю на цi пароксизми його смiшкiв та жартiв як на щось хоробливе, - сказав Дунiн-Левченко.
- Мiж нашими усяковими штукарями буває велика рiзнацiя, бо вони не однаковi, - сказав Радюк.
Не встиг вiн скiнчить своєї розмови, як раптом одчинились дверi i в кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн осмiхавсь, пiднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби виставились усi, нiби на показ, неначе вiн нiс їх на своєму

читати