Завантажити

так i держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.
- Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!
Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати про стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв.
- I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi - євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни!
Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.
Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Київська академiя на спорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академiї. Йою тiнь, прикована до полої на, нiби думала: "I що то за люди прийшли й вийшли з моєї академiї? I на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моїм дiлом, моїм твором?" I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди якоїсь чудної мiстерiї чи комедiї? Всi тiнi значних учених давньої академiї, всiх писателiв, всiх оборонцiв українського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами - нiби й справдi дiло робили!
У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, їли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академiї, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх українських учених дивилися на той чудний поїзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналiї, справляє комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями... Тiльки гори київськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв... Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академiї бакалавром.
Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в чепцi.

- Не можу, - одмагався Воздвиженський, - бо маю вже наречену. Вона дочка одного київського протоєрея.
Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того протоєрея, але жениться там не думав, бо протоєрей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.

- Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своєю власною особою пiддержувать руської церкви в санi ченця.
- Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Києвi, - просив Воздвиженський.

- Добре, - промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшої дочки. Всi заговорили, що вiн на їй жениться. I вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Києвi, але навiть професором в академiї, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоєрея.
А тим часом про сватання Воздвиженського на протоєреївнi вже усi говорили. Протоєрей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузької губернiї. Сама наречена, його дочка, вже налагодила

читати