Завантажити

пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцiї i замiсть Канта втирив - Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi свої закупки, не похвалившись навiть перед ним.

- Хоч покажи, чого накупила, - сказав до неї Воздвиженський.
- Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуєш, розказувать менi, що робиш, - одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподiвався од неї ласки й сякої-такої дяки.
- Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.

- Ти думаєш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта.
- Чом же ти не думаєш?
- Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.
Воздвиженський постерiг, що не вблагав своєї жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

- Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю... я попрошу на сьогоднi гостей!
- Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! - Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що має його слова нi за що.
- Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жiнки нiчого такого!

- Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! - сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.

Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.
Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своєму все, нiколи й слова не сказавши про те своїй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсiм не була зугарна по своїй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, їй бажалось всiм правучать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли стать йому в пригодi.
Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравiї.
Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертiвся коло їх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.
Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.
- Та вийди, будь ласка, до гостей!..

- Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неї аж пашiло вогнем! Здається, нiби вона вся стояла в полум'ї з головою.
Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожнiй фалдi її одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.
- Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.

Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер її постерiг... Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Вiн таки перемiг себе i

читати