Завантажити

до такого лиха... (Втирає сльози.)
С и д і р С в и р и д о в и ч. Еге, носився, доки не доносився. Сама цяцькалась с Гострохвостим, не знала, де й посадити, чим приймати, а тепер назад наші! А хто ж, як не ти, сиділа цілий вечір, роззявивши рота, та слухала теревені Гострохвостого?
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. Я слухала теревені Гострохвостого, ще й рота роззявляла?.. Цього я вже не знесу, та ще й при людях. Тепер повертай своїм розумом, коли набрався його од Гострохвостого.
Г о с т р о х в о с т и й. Що це за напасть! Говорять про мене при мені, неначебто я десь за Андріївською горою або за Дніпром.
С и д і р С в и р и д о в и ч. Годі тобі, Євдокіє Корніївно, допікати мені до живого серця! Сама трохи не вішалась на шию Гострохвостому разом з дочкою, а тепер я ще й винен.
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. А це що далі буде! Так розходився, так розходився, що вже й не знаю, що далі буде. Все я винна, а не він. Виплутуйся собі і дочку виплутуй, я готова і в хату йти.
С и д і р С в и р и д о в и ч. Добре, їй-богу, добре! А як і я піду в хату за тобою, то що буде?
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. А хіба ж я знаю, що буде! Були надворі, а то будемо в хаті, от що буде! Ти в нас хазяїн, ти в нас голова: роби як знаєш.
С и д і р С в и р и д о в и ч. Я, бач, голова, а ти що ж? Не хвіст же?
Г о с т р о х в о с т и й. Сидоре Свиридовичу! Коли почали діло, то треба якось кінчати. Прибігла одна баба й держить нас усіх отут, неначе привела з собою військо!
С и д і р С в и р и д о в и ч. Не баба прибігла, а наша сестра! Говоріть, та й міру знайте. Йти нам не можна, бо та одна баба нас не пускає. Робіть, як самі знаєте.
Г о с т р о х в о с т и й. Я кажу йти.
Г о р п и н а К о р н і ї в н а. Ба не підеш, бо не пущу!
Г о с т р о х в о с т и й. Я кажу йти!
С и д і р С в и р и д о в и ч. А я кажу ні!
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. Коли ти кажеш ні, то й я кажу ні, бо ти в домі голова.
С и д і р С в и р и д о в и ч. Коли ви, Свириде Йвановичу, так погано зробили, так обезчестили нашу сестру й небогу, то я не хочу мати такого зятя.
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. Еге, і я не хочу мати такого зятя.
С и д і р С в и р и д о в и ч. Сестра й небога будуть до смерті на нас нарікати; скажуть, що ми згубили Оленку; вони люди бідні, вони сироти.
Г о с т р о х в о с т и й. Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?
С и д і р С в и р и д о в и ч. Я зроду не жартував і не вередував.
Г о с т р о х в о с т и й. Може, це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж, здається, вийшли з хати до вінчання?
С и д і р С в и р и д о в и ч. То й вернемось у хату, так як і вийшли. Коли зачепили Оленку, то йдіть з нею й вінчатись.
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. Еге ж, йдіть з нею й вінчатись.
Г о с т р о х в о с т и й. Я? Вінчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жінку Оленку?
Г о р п и н а К о р н і ї в н а. Бач, як потріпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хаті і на улиці, як я піймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!
Г о с т р о х в о с т и й. Та що тут балакати! Коли Євфросина Сидоровна того хоче, то нічого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволі скрізь по Києву! Знайдемо церкву!
С и д і р С в и р и д о в и ч. А ми то що ж таке? А моя жінка що ж таке? За се я готовий розсердитись, готовий накричати повний двір, готовий і не знаю що зробити!
Є в д о к і я К о р н і ї в н а. І я готова розсердитись, готова накричати повний двір. Що це таке? Говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!
С и д і р С в и р и д о в и ч і Є в д о к і я К о р н і ї в н а. Беріть Оленку та йдіть до вінця, а Євфросини ми не пустимо.
Г о р п и н а К о р н і ї в н а. Щоб я з ним тепер пустила до вінця Оленку? Борони боже! Про мене, нехай іде в Флоровський монастир.
О л е н к а (прислухається, встає і кидається до Євфросини). Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти мені сестра? (Плаче.)
Є в ф р о с и н а . Оленко! Ти з ума зійшла, опам'ятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твій ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.
О л е н к а (плаче). Боже мій, боже мій! Як він божився, як присягався! Де ж та правда в світі? Як він мене любив, як милувався мною!
Дружки беруть Оленку під руки, одводять її на ґанок і садовлять на стільці.
Г о с т р о х в о с т и й. Євфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оці бабські теревені?
Є в ф р о с и н а . Свириде Йвановичу! Я до сього часу винуватила свою тітку. Мені все здавалось, що тітка й Оленка тільки хотіли одбити од мене вас і пригорнути до себе. Мені здавалось, що тітка затягувала вас до себе, до своєї дочки.
Г о р п и н а К о р н і ї в н а. А нехай він сказиться! Затягла б оце собі біду в хату!

читати