Завантажити

Але та не розгубилася й собі закричала у відповідь:
— Де тинялася! Несла на руках разом' з цією жебрачкою рідну дочку ребе Гершка... На ноги стати не може, погляньте які! Нехай господар дасть ліхтаря — од мотузків це. Та й до того двічі зомлівала вона, іх бін аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця... Ой вей, вей! Що робиться на світі!
— Ну, гершду, годі! — зупинив її Гершко, але не гнівним, а лагідним, ніби благальним голосом. — Слабка, хвора... Ну, ноги й теє... А ти, якщо втомилася, можеш підкріпитися пивом.
— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бідна жінка, вибилася з сили... та й Сару підкріпити слід було б.
— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачці ще трояка.
Стояла вже над Кам'янкою ніч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася біля однієї брами, що сховалася серед акацій ближче до Дністра. Сара, сидячи в бричці, відчувала по розлитій у повітрі вологій прохолоді близькість води.
Гершко довго стукав у браму й гукав; нарешті у дворі заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, і ворота розчинилися.
З брами вийшла жінка, висока на зріст, трохи сутулувата. У непевному світлі ліхтаря здавалося, що на всьому її обличчі переможно панував лише довгий, гачкуватий ніс.
— Ану, покажи лишень мені, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, піднімаючи вище ліхтаря.
Ривка підштовхнула до неї дівчину, яку досі міцно тримала за руку. Сара мовчки поцілувала родичці руку.
— О, красуня! Очі, як у небіжки... немов бачу її. Тільки шлехт — хвора вона в тебе! Як віск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається... Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привітно. — У мене всяке зілля є, я ж знахарка! — засміялася стара й, погладивши по щоці зніяковілу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибі, спасибі, братику, що завітав до нас. Тепер багаті родичі цураються бідних, та й часи такі, що кого рік не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Ісаака й Іакова! Хай прийде з вами радість і мир у дім мій!
Гершко підійшов іще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввійшов у світлицю. Низенька невелика кімната, з розмальованою стелею і товстими стінами, прикрашеними вишитими птахами і яскравими килимками, приваблювала своїм затишком і прохолодою, а накритий стіл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостинністю... Та й господиня так і упадала коло своїх родичів. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дівчина ледве доторкалася до їжі й тільки на дуже пильне прохання тітки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постіль, а сама повернулася до брата і довго про щось стиха розмовляла з ним... Веселий ранок застав співбесідників за келихами, і вони мусили відкласти вирішення багатьох питань до наступного дня.
А Сара, лігши на своїй новій постелі, відчула тільки зараз, як змучилось її тіло, як натомились і опухли ноги й руки, як надірвалися, неначе розбиті на шматки, її груди. Ця надмірна знемога не давала їй заплющити очі, та й пережитий страх стояв іще перед її очима.
Щирі слова жебрачки дзвеніли в її вухах і відлунювалися в битті серця. «Гріх великий не вірити в милосердя бога!» — сказала єврейка, — а християнка повинна б іще більше вірити в любов і милосердя розп'ятого бога! — зринали в її розгарячілій голові думки. — Мене одчай штовхав на страшний гріх, а мій любий сокіл, мій рай, мій Петрусь іще може знайти свою Сару й вирвати її з неволі! Адже все у божій волі... Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусеві стогони мого розбитого серця? Я на тому світі, живцем похована в могилі! Ох, і кісток моїх не занесе на батьківщину ворон!» — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потім нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила підвестися. «А може, батько віддав до рук катів і Петруся, і його батька, й батюшку? Але ні, батько останні три дні не відлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, він і догадатися не міг, куди ми поїхали, інакше б нас догнав... Я три дні його ждала, а потім утратила надію. Ой не взнає він ніколи, ніколи, куди мене завезли... і завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпітиму... Та якщо силою свого домагатимуться, то... тоді прости мене, боже!»
Сарі пригадалось лагідне обличчя батюшки і його тихі, сповнені щирої ласки слова: «Дитя моє, зло на цьому світі не вічне; від дихання любові воно тане і втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все більше й більше любові...» Нарешті втома взяла своє, й дівчина заснула мов убита.
Наступного дня пізно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розібратися в хаосі вражень і знайти рятівну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповів хазяйці і вкупі з нею обміркував найсуворі-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом і за кожним ударом серця;

читати