Завантажити

були й мені, нещасному, зганьбленому батькові, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш відкрити його своїй матері: в ній, у її ласках твої радощі, а в покірливості твоїй і в цілковитому послухові єдиний порятунок. Кажу ще раз, — грізно підніс голос Гершко, — що мені легше бачити тебе зотлілою в могилі, аніж мерзенною тварюкою серед живих, і що я не зігну ні перед чим і ні перед ким своєї волі!
Сара випросталась. На її щоках виступили дві червоні плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.
— З твоїм словом, тату, я згодна, — стримано прошепотіла вона, — смерть ліпша за ганебне життя.
— Вперта, — проскрипів Гершко, втрачаючи самовладання.
— Уся в тебе, — всміхнулася Рухля. — І батько повинен не гніватись, а радіти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрізь — адже я знахарка.
Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матір, і їй здалося, що, незважаючи на жартівливий, ласкавий тон, під гачкуватим носом в тієї зміїлася єхидна усмішка.
— Так от я й бачу, — вела своє стара, — що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нічого не візьмеш... Гершду, мій старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочці рідну матір, то дай і права мені материнські:
Сару нічим не лякай, бо вона й хвора ще... а хвороба може будь-кого зламати, не те що...
— Хоч би одужати й відпочити! — простогнала Сара.
— Так, так, дитино моя, — заступилася тітка, — ніхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й відпочивай... а я ще зілля приготую... то ти в нас до зими як огірочок будеш.
Гершко ніяково мовчав, кидаючи з-під навислих брів на свою дочку лихі погляди. Він хотів, як видно, поблажливо всміхнутися, але замість посмішки його рот скривила зла гримаса.
— Нехай буде по-твоєму, сестро, — нарешті сказав він, — може, я й сліпий, як Товіт, а ти мені вловиш рибу, жовчю якої зціляться мої очі... Будь їй за матір, а права материнські я тобі передаю цілком... Тільки май на увазі, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотіла заподіяти собі смерть... вона на все здатна...
— Ой-ой-ой, не бійся, брате мій: од мого ока й думка її не сховається.
— Ну, хай благословить вас господь, — мовив нарешті Гершко й вийшов із спальні. За ним поспішила й нова опікунка Сарина, кинувши дівчині: — Я Ривку пришлю до тебе, дочко!
Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тітки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув'язненні. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальні, не дозволяючи навіть Ривці переступити поріг, і лише з тіткою дівчина могла посидіти в сусідній світлиці, не далі. На вулицю ж і в двір їй було зовсім заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення її прав цілком залежало від тітки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опікунку в цілковитій своїй покірливості, але на одвертість з нею не йшла, тим більше, що тітка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усім від своєї названої дочки, — навіть не хотіла сказати, як зветься місце її ув'язнення... Тому-то й Сара не могла їй довіритися ні в чому, а на всі спроби викликати її на сердечну одвертість одмовчувалася або відповідала наївно, відхиляючи зовсім в інший бік тітчині підозри. В одному тільки вона хотіла переконати тітку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсім підірвало здоров'я, а що інше ставлення могло б викликати й інші наслідки: все це зрештою послабило недовір'я опікунки, й вона почала давати Сарі, хоч і дуже обережно, трохи більше волі.
А незабаром до цього долучилась іще нова полегкість: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсім з містечка і виїхав, як казала тітка, надовго... Не бачити свого мучителя, не тремтіти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнім щастям, і вона тепер могла вільно дихати й навіть тішитися мріями в своїй самотині.
Одного тільки Сара тепер боялася — хутко одужати й не знайти, не мати в руці певного засобу, який би міг у будь-яку мить звільнити її від мук.
Одужання в її план не входило, навпаки — на хворобі вона сподівалася виграти час, а може, й свій порятунок, а тому вирішила знахарчиного зілля не пити, а обманювати тітку й виливати все за вікно, та, крім того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарі спокою ні вдень ні вночі, невідступне переслідуючи її й доводячи майже до божевілля. Ні мотузка, ні ріка не були надійними засобами — кати в хвилину насильства завжди могли відрізати їй цей шлях... «От якби ніж, кинджал або отрута... але де їх добути, де їх знайти?» — мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них відповіді.
Після від'їзду Гершка тітка зайшла раз до Сари й завела розмову:
— Ти все ще бліда, як лілея, й мало їси... Тужиш, моя дитино? Сара поцілувала, як звичайно, її в руку й

читати