Завантажити

лишатися з царственим гаремом, якого не смів полишати без нагляду ні вдень ні вночі, а тут повернулася від султана валіде і, довідавшись про Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему, заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебуває вона, султанська мати, поки вона жива. Після її смерті можуть робити що завгодно, але тим часом вона виступає як хранителька звичаїв і обов'язок свій перед аллахом сповнить до кінця, твердо, не піддаючись ніяким слабостям і згубним пристрастям, бо ж недарма застерігав пророк: “Ті, хто слідує за пристрастями, хочуть відхилити вас великим відхиленням”. Для Хасекі в дорозі досить вірної охорони з євнухів і досвідченого міхмандара 57, який щойно супроводжував її, султанську матір.
Уперше від того дня, коли, зійшовши з кадриги Сінам-аги, ступила на царгородську землю, Роксолана виїжджала із столиці. За брами сералю, за пощерблені мури й залиті холодними зимовими дощами ріки, на простір, на волю! Якби могла, впала б на коліна в глизяву холодну глину і молилася всім богам на світі, її уста впивалися вітром волі, серце рвалося з грудей від щастя й захвату, лише тепер усвідомила, яка вона молода — всього лиш двадцять літ!—і як багато щастя могла б зазнати в житті, якби мала те, чим володів безліч людей на світі без ніяких зусиль,— волю й рідну землю. Не мала ні того, ні того, змушена була виборювати собі волю по крихті, а замість землі рідної вдовольнитися чужиною, лихою і жорстокою, яка вже стала вітчизною для її дітей. Двадцятилітньою мала вже троє дітей! її діти — султанські діти! І вона коло них — султанша, володарка цієї землі, в яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія — тільки в дітях. Корчилася від самої думки про те, яких принижень зазнала в цій землі, пригортала до себе дітей, не відпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесіть.
Перед від'їздом зустрілася з валіде.
— Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? — спитала султанська мати.
Хотіла б лишити первонародженого в сералі, віддаючи Роксолані її недоносків!
— Султан хоче бачити всіх своїх дітей,— намагаючись надати голосові ласкавості, відповіла Роксолана,—його величність скучив за своїми дітьми.
— Надворі зима,— нагадала валіде.
— Хіба воля його величності має узгоджуватися з порами року?
— Сини падишаха належать державі,— терпляче пояснила султанська мати.
— А хіба держава не там, де падишах? — знов упертим запитанням відбилася від неї Роксолана.— Чи, може, ми з вами станемо противитися царственій волі його величності?
Валіде промовчала. Відступилася. Не пробувала навіть посилатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала щасливої дороги і застерегла служебок, щоб не простудили султанських дітей.
Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тільки зирив своїми очиськами недовірливо й вороже, але що та ворожість, коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде і за брамами Царгорода!
Роксолана виїздила через Едірне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозів, запряжених волами, з усім необхідним для подорожі: посудом і провізією, килимами, постелями, баранами й курми в клітках, з сіном і вівсом для коней, навіть із дровами, бо в ханах і караван-сараях не було нічого, крім чотирьох стін. Східні люди гидували користуватися чужими речами, кожен віз із собою все своє, до того ж нужденний побут кочовиків за тисячоліття навчив задовольнятися якнайменшим, окрім, того, коли б у караван-сараях зберігалося своє начиння, килими, міндери, довкола них неминуче збирався б бруд,— цей розсадник страшної чуми,— а так досить було побризкати кам'яну підлогу та промести її віничком — і місце для нічлігу готове.
Волові запряги з людьми міхмандара, які мали готувати місця для відпочинку султанші і її двору, відправлено за три дні поперед урочистого кортежу.
Вдосвіта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула від Айя-Софії до Едірне-капу промчали кінні султанські капіджії, гучно ляскаючи канчуками і завиваючи дикими голосами: “Савул! Достур!” — “Дорогу! Бережись!” Бо коли покотиться вулицями біла, уся в золоті карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку.
Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженістю і прихованою ненавистю. Султанша їхала вулицями столиці ніби уособлення насильства, і ніхто не хотів знати, яка далека вона була від самої думки про щонайменше насильство. Та хто б став її питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й з боків скакали на чорних конях зарізяки й знай завивали: “Савул! Достур!
У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволі просторий екіпаж, щільно оббитий зсередини червоною в золотих візерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла євнухи щоразу вкладали в карету пласкі мідні жаровні з розжареним вугіллям, прибираючи ті, які вже вихолоди.
За першою каретою їхала друга — теж шестикінна, далі два чотирикінних кабріолети і вісім

читати