Завантажити

стін, невисока загорожа з циновок, покрівля піднята й відтягнута довгими вірьовками, закріпленими віддаля за каміння. Циновками встелено й долівку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глиняні глеки для води, мідний таганок, коло входу попони, збруя для віслюків або верблюдів, за наметом купка сухого верблюдячого кізяка для палива.
І так усе життя, століття, тисячі років, усю історію! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити.
Найдивніше для Баязида було, що люди ці не зачерствіли душею, не мали злоби, відзначалися добродушністю, вражали до сліз своєю гостинністю, а наївністю перевищували, мабуть, і дітей. Самі ж і сміялися над своєю наївністю, переповідаючи султанському синові химерні пригоди кочовиків. Як ішли два юрюки, а назустріч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм — і поїхав собі. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився мені, той — мені. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефенді? Той каже: забув. Тоді кинулися до каді. Суддя вислухав їх, подумав, сказав:
хто з вас дурніший, тому й уклонився.
Або йшли якось два юрюки і знайшли кавун. Стали думати, що воно таке. Вирішили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об дерево, за яким сидів заєць, і розбився. Заєць від страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули: “Ах, коли б знали, що в тім яйці заєць, то самі б його розбили!”
Баязидові показали колодязь, з якого Ходжа Насреддін витягав місяць і, не витягнувши, заповідав вичерпувати воду, поки у відрі в когось все ж опиниться небесне світило. Так юрюки й досі черпають звідти воду для своїх овець та верблюдів.
Нічого не здобуваючи, крім найпростіших засобів для підтримання життя, юрюки водночас і не розгублювали нічого з того, що мали, жили міцною пам'яттю, передавали з покоління в покоління тяжко здобутий досвід, призбирували по крихті мудрість, якою пишалися не менше, ніж своєю волею.
Іхтіяри племені караєвлі — чорнодомних, мабуть, найбіднішого з бачених Баязидом, погладжуючи сиві бороди, розповідали шах-заде про юрюка, який перевершив усіх вельмож Стамбула. Зібрав, мовляв, їх султан і загадав загадку: в двадцять — тигр, у тридцять — лев, у сімдесят — корова, у вісімдесят — курка, а в дев'яносто — яйце. Ніхто не міг відгадати. А юрюк з-під Коньї, почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився в палац до падишаха і пояснив, що його величність султан, зображаючи перебіг людського життя, натякає на свої старощі. Султан обійняв юрюка і зробив його великим візиром.
Баязид не без затаєної думки переповів іхтіярам хадіс пророка. Спитав пророк правовірних ось так, як спитав би він їх: як ви будете вести себе тоді, коли емір буде як лев, суддя як обліз-лий вовк, купець як гарчливий пес, а правовірний між ними як налякана вівця в отарі, що не знаходить собі ніде притулку? Що має робити вівця між левом, вовком і псом?
Іхтіяри мовчали. Тоді прикликали бідного чабана, сказали йому про Баязида і спитали, що б він міг повідати султанському синові. У чабана не було з собою ніякого майна, опріч ґерлиґи. Він притиснув її до грудей і заспівав: “Ох ґерлиґо, ґерлиґо, сумно нам з тобою. Сорок трав і квітів зірвав я по горах, я шукав медоносні квіти, на які сідають бджоли, я шукав трави, з яких Лукман 76 Хекім виготовляв цілющі ліки. Я хотів тебе, овечко, нагодувати, як невісту, я так трудився — а що заробив? Не овець, а вошей”.
Тоді іхтіяри спитали шах-заде, чи відомо йому, що османці вважають найгіршим між людьми, плодами й тваринами. Юрюк, ярік і каз, тобто кочовика, сливу й гусака.
Баязид посміявся й сказав, що саме про це він і веде мову. Хіба правда на цім світі неминуче має злидувати? Навіть верблюд смердить і реве, коли його довго не годують і не поять.
Іхтіяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справді не схожий на всіх тих, хто будь-коли забивався у ці забуті аллахом землі з пишного Стамбула. Він не прагне, щоб його боялися й ненавиділи, він хоче, щоб його любили. Але він син володаря і сам колись може стати володарем, отож добре знає, що верблюда, коли він реве або не слухається, б'ють завжди по шиї, бо то місце найвразливіше. А бідняків, коли вони збунтуються, б'ють по голові. Хіба не приходили до бідних юрюків святі люди, кожен з яких об'являв, що він пророк Махді, цар, який ховався і тепер повертається? їхні імена збережені в пам'яті простого люду назавжди. Нур Алі, шейх Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велі-Халіфе, Календер-шах, Шюглюноглу Коджа. Багато їх було, а де вони? Повішені в Сівасі, в Токаті, в Коньї і Кайсері. Тому юрюки кажуть:
“Ліпше нападати на караван, ніж бунтуватися проти султана”. Він султанський син, їхній почесний гість, вони нічого не мають, щоб пошанувати його належно, тому хотіли б піднести йому дарунок, щоб запевнити у своїй відданості великому падишаху, хай продовжить аллах його дні на землі.
Баязид поцікавився, що вони хочуть йому піднести.
Іхтіяри сказали, що в них є гарам-заде, себто пройдисвіт, ошуканець, якого вони купили

читати