Завантажити

зібралися вельможі, імами, улеми, поети, мудреці.
— Хай лунають тут тільки вірші великого Нізамі,— сказав Сулейман.— І хай віднині завжди буде так. Тут ніщо не може існувати, крім величі Нізамі.
Для султана й гостей було розіграно “Сказання слов'янської княжни” з “Семи красунь” Нізамі, і Сулейман вельми втішився цим, щедро обдарував читців і побажав провести ніч коло Нізамі. І тої ночі написав Хуррем про все це, навівши в листі рядки з Нізамі про слов'янську княжну:
Бо вона в усіх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати будь-кого могла. Всі глибини руху тіл небесних осягла, Таїну таїн арканом думки сповила.
“Хіба я? то не про мою безцінну Хуррем сказано у великого Нізамі!” — вигукував султан.
Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. Султан спитав, що там сталося. Чауш доповів: затримано якогось обідранця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охорони й опинився мало не коло намету його величності.
— Приведіть його сюди,— звелів Сулейман.
Бостанджії поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловіка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борідкою, в пошматованому одязі, але з очима роззухваленими й непокірними.
— Хто ти? — спитав султан.
Чоловік мав би впасти на коліна і їсти землю, благаючи пощади, але він стояв і сміливо дивився завойовникові у вічі. Відповідати теж не квапився. А коли відповів, то коротко, одним словом:
— Каймакчі.
— Як смів сюди проникнути? — знов спитав Сулейман. Тоді чоловік заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Він каймакчі. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає, той ніколи й не знатиме, бо тільки в Гянджі вміють робити справжній каймак і тільки тут його належно цінують. Цілу ніч він кип'ятить буйволяче молоко, знімає з нього жирні шкуринки, розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвіта в особливому посуді привезти в город, де в нього є постійні покупці, як вони є в кожного гянджинського каймакчі, бо гянджинці ось уже тисячу років щоранку після першого намазу споживають свій неповторний каймак, і ніяка сила не завадить їм це робити.
— Але ж немає ні Гянджі, ні гянджинців! — мимоволі озирнувся на поруйнований город султан. Чоловік не збентежився анітрохи.
— Коли є мій каймак, будуть і гянджинці,— твердо мовив він.
Султанські дурбаші покірливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чоловіка. Але султан несподівано сказав:
— Відпустіть його.
І дописав у своєму листі до Хуррем про те, як помилував він дивного каймакчі.
Її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, висловлена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя.
Якби він був так само милосердний до її синів і до неї самої! Він і його бог.
То хто ж панував над її долею? Бог? Але чом він був такий немилосердний? Диявол? Але навіщо він дав їй вознестися? Люди? Вони заважали всім силам добрим і злим і робили це нерозумно й злочинно. Ангели? їх вона ніколи не бачила і не вірила, що існують. Тоді що ж лишалося? Випадок? Ні, вона сама, її воля, її відчай. Примха долі? Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу. Неминучість, від якої вона хотіла порятуватися, навіть помінявши віру, ніби султанський одяг і прикраси, які вона міняє по п'ять і по десять разів на день. А чого досягла? Нікуди не подінешся, не втечеш од своїх початків, від витоків, бо людина починається, як ріка, але від води різниться тим, що мав пам'ять — цю найбільшу насолоду, але й найтяжчу муку водночас.
'Може, й до Софії ходила, щоб порятуватися від спогадів, сховатися серед величі й святощів. Ішла сюди вперто, несла свою самотність, хоч і знала, що Софія не ховає від просторів землі й неба, від вітру й хмар, від дзюркоту вод і людських голосів, від клекотання крові й тихих смертей,— тут усе ніби продовжується, згущається, набуває ще більшої сили, але все це для тіла, а не для душі; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий опочинок і ремствує, коли її знов пробують відкинути в пережите, не хоче безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й переборені страхи, безтілесні, з'їдені іржею часу, але однаково й досі жадібні, з роззявленими зажерливо пащеками в очікуванні нових жертв. Вона не хотіла давати більше жертв і знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як не суцільна жертва?
Могутні промені світла текли скісно на велетенський червоний килим, простелений у мечеті. На міхрабі сяяли зеленим, жовтим, блакитним, рожевим, бірюзовим вітражі. Все тут було знайоме і все таке незвичайне, ніби бачила вперше.
Безмежний простір всередині святині. Чотири головні стовпи утворюють славетний чотирикутник, на який покладено вгорі арки з критими кутами. Купол тримається на тих арках, нависає над мечеттю божественною сферою. Ритм заокруглень підноситься вище й вище,

читати