Завантажити

була, а справжня Лiлiт. Довелося викручуватись, пояснювати, що я не собака, на кістки не кидаюся і взагалі, на моє розумiння, дружина повинна мати не менш п'яти з половиною пудів живої ваги і повну пазуху цицьок — як моя ненаглядна Катька, наприклад. Лiлiт страшенно образилася, сказала, що я а'гой, а не а'iд, що мені справді потрібна шикса, а не нормальна єврейська жінка, але очей з мене до кінця курсів не спускала — сподівалася все ж таки, дурепа худа...
Було це і не в «торговельний» період, коли я жив тим, що розносив по комерційних кіосках сигарети. В основному, звiсно, за куривом доводилося їздити на Республіканський Стадіон, але не тільки. Одну з найкращих дрібногуртових точок саме по сусідству, у прохідному дворику на вулиці Горького тримали якісь араби. Запам'яталися вони способом перевірки непiдробностi долярів: складуть навпіл купюру і смикнуть так, що папірець клацне — от по звуку й визначали, справжнi банкноти їм вручили чи фальшивку. Тепер вже не пригадати, через що розгорівся сир-бор. Здається, вони величезний прапор на стіну почепили чи то ліванський, чи то єгипетський — хтозна!.. Я спробував це з'ясувати, хтось щось сказав...
Коротше, заявив я продавцям сигарет iз хибною гордістю справжнього дослідника проблем міцності нероз'ємних з'єднань, вигнаного зі стін рідного НДІ за скороченням штатів на тлі загальної кризи: «А знаєте, дорогі, що перед вами єврей...» Нi, мене не побили, навіть навпаки — розсміявшися сказали, що Схід Сходом — рiч тонка, а тут, у колишній комуністичній Європі усі мають одне одному допомагати, чим можуть. І справдi, кілька разів для мене по пів-ящику цигарок притримували...
До речі, про НДІ! Пам'ятаю, як згинаючися під вагою натоптаної цигарками туристичної сумки, зiштовхнувся я ніс до носа з Тіткою Дунею — колишньою провiдною iнженеркою, яка здивовано заявила:
— Сашко!!! Як, ти ще не виїхав?!
— А що, я як і раніше жити вам заважаю? — пробурмотiв нелюб’язно, тому що терпіти не міг Тітку Дуню.
— А от якби в мене була хоч крапелька єврейської крові, я б давно рвонула з цієї клятої країни свiт за очi: до Німеччини, до США, навіть до Ізраїлю... — і Тітка Дуня мрійливо примружила очi.
Краще б я не чув цих слів: саме Тітка Дуня своїми кляузами за лічені місяці розвалила наш науковий відділ. Iз цього приводу жартували: «Нормальна жінка за дев'ять місяців життя створює, а Тітка Дуня — зламала...» Довелося зробити вигляд, що моя сумка потребує термінового ремонту — начебто «блискавки» зовсім не витримують, тому треба змінювати маршрут і терміново швальню шукати, — інакше у той день випадково стрінутої кляузниці не позбувся б...
А може, це було саме в період роботи інженером у НДІ? Длубався я тоді з дисертацією, що згодом так i не відбулася, дослідження якісь робив. Дослiди, нескінченні дослiди на розрив, на зріз. І головне — на циклічну утому... Так-так, зима була люта, а інститутське начальство, пригадується, задля економії опалення відключило. Температура у приміщеннях лабораторії нижча нуля, вода у кранах позамерзала, каналізація промерзла, труби полопалися. З поривами вітру сніг залітав через розбиті вікна, маленькими заметиками осідав на підлогу — а експерименти проводити треба!..
І от ми з однокурсником моїм Стасом Лещинським сидимо перед установкою і на голодний шлунок глушимо «Стругураш» майже без закуски... Це зараз на бенкетах коньячок з високосортною горілочкою подають, iкорочку там, червону рибку, грибочки, балички, маслинки, кружечки лимончику. А тоді тільки на «Стругурашi» й трималися, хоча це дешеве молдавське пійло, що віддавало чи то уайт-спiритом, чи то клеєм «БФ-2», було набагато гіршим вiд самограю. Але без нього не можна — оклякнеш... От після першої пляшки пійла Стас і починав найвiдвертiшi зiзнання:
— Господи, Санько! Мені соромно... розумієш — жах як соромно за те, яким антисемітом я був у дитинстві, якими «чорними» були всі ми, що ми коїли... А тепер? Не повіриш — я «Тев’є-тевеля» у театрі імені Франка вже тричі подивився! Як Богдан Ступка грає, Боже ж ти мій, як грає!..
До кінця другої пляшки Стас просив у мене пробачення тому, що «кого скривдив — ті далеко, в них не можу»… Ми обіймалися і завершували черговий експеримент. А потім по черзі бігали на великий «заінститутський» пустир — перевірити, чи не прорізалися часом iз землі перші «гриби».
— Ну що, Стас, бачив?
— Ага, сроїжки! Ціла купа при самому вході.
— Ну, оце ж треба: в когось у нашому інституті зарплатнi вистачає на їжу, а не тільки на випивку. Цікаво виходить!
— Не інакше як у замдиректора. Як вважаєш, Санько?
— Чи в його секретарки.
— Нi-i, ці гриби виросли на чоловічій території, жінки свої ягідки за пригiрочком шукають...
— А пiду-но і я на грибочки подивлюся та заразом амiачно-мочевинними добривами поллю.
— Сходи, Санько, сходи. А я за установкою спостерiгатиму.
Утім, одного разу Стас відхилився від графіка: зоп’яну на шматку латунного листа надряпав гострим цвяхом шестикінечну зірку і притиснув до моїх грудей. Я подивився на

читати