Завантажити

хоча особисто я підозрюю, що більш за все її пригнiчувала безглузда, сповнена дивовижних поворотів історія з удочерінням єврейської дівчинки й «подякою» за це.
Ні з єврейською, ані з українською ріднею ніхто з нас контактів не підтримував: вчинки бабусі й батьків були найсуворiшим чином засуджені з обох бокiв. Кожен дивився на ситуацію із власної дзвіниці. Українці говорили про бабусю Варю та про батька: навіщо було рятувати цю жи... єврейку, тобто — щоб їх через це брудом полили?! Євреї говорили про маму: навіщо було виходити за Івана заміж, навiщо лягати з ним у подружню постіль — хіба мало, що його з матір'ю від голоду врятували?! При цьому кожен по-своєму, з обивательської точки зору був начебто би правий... і в той же час найжорстокішим чином помилявся! Вони ж одного не враховували: теплоти простого людського серця, простої людської любові, що її кожному дано пізнати бодай раз у житті, та не кожен вміє розпізнати це святе почуття...
От так і вийшло, що подвиг (так-так — справжнiй подвиг!) «солдатки» Варвари був начебто гідний увічнення в музеї Яд-Вашем, але в той же час про це не могло бути й мови.
А може, самі ці люди й не любили ніколи по-справжньому, а?! Тому й думали так, як думали… Допомагали тому лише, кому потрібно допомогти — оскiльки завтра він тобі руку допомоги простягне. Одружувалися тільки з жiнками свого кола, заміж виходили за потрібних наречених.
Шкода мені їх, однак.
А бабуся Варя… А що бабуся?! Стара солдатка не вимагала абсолютно нічого, ніякої подяки. Бачила її хіба що від батьків… Пам'ятаю бабусю в її рідному селі на Чернігівщині — туди вона після потворного скандалу втекла доживати решту життя. Зовнішність її видається мені якоюсь туманною, нереальною, зате добре пам'ятаю дивну для мене, тодішнього картину: бабуся Варя сидить на своєму ліжку — ну, знаєте, звичайне залізне ліжко з нікельованими кульками на спинках, — а мама iз татом по обидва боки присіли, і кожен опустив голову їй на коліна: мама ліворуч, тато праворуч. Бабуся Варя гладить по голові кожного та примовляє: «Дiти мої, дiточки…» От і вся подяка! І навіщо їй щось iще, якісь інші знаки уваги, коли обидвi дитини, рідний син і названа дочка й дотепер разом з нею? Навіщо деревце «праведника світу» у Яд-Вашемi, коли у Ванечки й Фенечки-Секлети у свою чергу — син, її онук. Тобто я…
Так, я був збентежений увагою з боку жителів села і трохи образився на «товстеньке жиденя» — але я ж не знав тоді, наскільки особливою дитиною був!
Так, я мовчав і не обурювався, коли Герку Хайкiна виключали з піонерів — але ж я був сином комуніста, що «зрадницьки» розiрвав найсвященнiше надбання — партквиток! А однокласникам знати про це було зовсім необов'язково...
Так, не розібравшись у ситуації, Самуїл Львович зарізав мені законну «п'ятірку» — але я i з незаконною «четвіркою» поступив до політехнічного! Тому що був сином батька, якому не соромно було дивитися в очі дружині, не совісно покласти квіти на могилу матері. Онуком «солдатки», що ризикувала своєю власною головою і життям сина, аби врятувати єврейське дівчатко, й не чекала за це ніякої подяки.
Так, я блискуче відучився у КПI, тому що все життя вiдчував за спиною не тільки горе самотньої матері-удови, але й примарні, трохи заздріснi, у міру співчутливі погляди людей, яким це було не дано: того ж Борьки Лернера, Герки Хайкiна, що поїхав «за бугор», юрби ненароджених дітей та онуків тих, хто кiстками й попелом ліг у Бабиному Яру...
Так, я до останнього тримався у своєму НДІ, намагався захистити дисертацію, тягав повз міліцію й рекетирів повні сумки цигарок, тому що не мав найменшого права здаватися. Тому що десь на Землі Обітованнiй доживав останні дні зовсім полисілий, остаточно одряхлілий полковник, що у момент прощання хлюпнув із солдатської фляги спирта на двох і наказав гоєвi Івану: «Тримайся, хлопче...» Не міг я впасти обличчям у багнюку, скласти на грудях лапки й жалібно скиглячи, поплазувати у найближче підворіття до бомжів. Тому що старезний ветеран страшної війни підвiв би на мить голову, блиснув потьмянілими очима й мовив з докором: ну, що ж ти, синку, стервом безпорадним виявився, еге ж? Розстріляв би я тебе перед шеренгою — та шкода, радянський уряд пістолет іменний до Ізраїлю вивезти не дозволив... Та й бабуся Варя вронила би знамениту свою сокиру — навіщо якогось слабака захищати?!
І от я той, ким став. І сьогоднішній день підтвердив, що бути євреєм, нехай і галахiчним, іноді дуже навіть корисно. От як життя іноді повертає!

7
До речі, десь iз місяць тому надцiкавий випадок стався. Мама Феня зателефонувала раптом увечері: терміново приїжджай, причому просто зараз! Справа невiдкладна. Я тільки-но з роботи прийшов, втомився до бiса... Так нi — приїдь, і все! І не думай перевдягатися! Що поробиш: зажував нашвидку того, що знайшов у холодильнику — і до матері. Ледь поріг переступив, не встиг ще запитати, що й до чого — як новий дзвоник.
Виявилося, це якийсь її четвероюрiдний братик зі США прикотив. Мій п’ятиюрiдний дядько себто.

читати