Завантажити

тільки Слава Айзенберг, але навіть медаліст наш Боря Лернер вашому хлопчику далеко не рiвня!.. Так що мені й справдi шкода. Нічого вже не вдiєш. Розумієте? Нi-чо-го!..
І тут мама Феня нарешті чітко зрозуміла, чому так хвилювався й пiдлабузнювався Смик: «розбору польотів» боявся, от у чiм рiч! Тоді вона відповіла стримано:
— Можете не хвилюватися, дорогий Самуїле Львовичу: я не буду нікуди скаржитися! Ви маєте рацiю: нічого тепер не вдiєш... Втім, не переймайтеся так: мені у свій час теж зарізали, але не фізику, а українську мову і літературу. І зробили це тому, що я була тоді не Фаїною Петрівною Проценко, а Фейгою Пiнхусiвною Гольц. Української я, ясна рiч, знати за такої умови просто не могла, дарма що в українській глибинці виросла — де вже мені?! Так що заспокойтеся, писати неграмотнi скарги я не маю наміру. А оцінки зарізані... Очевидно, це в нас сімейне.
Мамеле дійсно нікуди ніяких скарг не писала. Мені розповіла — та й годi. І от я — головний постачальник великої фірми, що спеціалізується на будматерiлах, мама Феня — українська пенсіонерка, а Смик давно вже громадянин Ізраїлю і теж пенсіонер, тільки тамтешній. Ізраїльський, тобто.
Щоправда, з молодшою дочкою в нього щось сталося, якась дуже-дуже неприємна хвороба по жіночій частині, причому тут iще. І мама Слави Айзенберга йому дуже навіть віддячила, тому що була відомим на весь Київ гінекологом... Але ні мама Феня, ані я ніякого нещастя Самуїлу Львовичу не зичили, можете повірити! Просто чужих дітей не треба кривдити, щоб у своїх усе було гаразд — так сказала мамеле...
Хоча нi. Інцидент зі Смиком — це десятий клас, кінець школи. Тут питання про «п'яту графу» встало рубом, так. Але знову ж, було це не вперше. Причому далеко не вперше... якщо опустити кілька бійок на національному ґрунті, а також Витька Юрачука і Женьку Затуливiтера, свого часу виключених з піонерів за виспівування знаменитої частівки про відсутність у крані води — адже у піонерах їх за місяць поновили...
Так, згадав! Це було також виключення iз піонерів, але зовсім з іншого приводу: батьки Герки Хайкiна їхали в Ізраїль і вивозили усю рідню, так перед цим самого Герку, зрозуміло, теж виключили. Провадився захід з похмурою суворістю вiйськово-польового трибуналу. На лінійку полаштували всю школу, поставили Герку перед шеренгою, під напружений барабанний бій повільно розв'язали червону краватку, зняли з грудей значка, потім вимовили викривально-бичувальнi промови… Натурально, так і було! Не те що у випадку з Юрачуком і Затуливiтером, яких «знекраватчували» тихесенько, непомiтненько, усього лише перед класом.
Та й не тільки Герку — з такою точно помпою виключали з піонерів усіх інших «зрадників Вiтчизни»: Нонку Маринович, Марiка Глейзмана, Сеньку Петлисецького, Юлiчку Бех... Усіх не пригадаєш. Ні, Герка врізався у пам'ять зовсім з іншого приводу.
Забіг я якось до кав’ярнi морозива попоїсти — було таке чудове місце на розi вулиць Жданова (тепер Сагайдачного, до революції — Олександрiвська) і Андріївської, де зараз взуттєвий магазин «La notte». Це на Подолі, де ми жили колись давно у комуналцi, так що я ніяк не розраховував зустріти тут нинішніх своїх однокашників. Тільки дивлюся, а за столиком у кутку їдять білий пломбір із сиропом завзятi друзяки: Герка Хайкiн та Вадик Краківський. Мене відразу ж помітили і до себе поманили. І тільки-но я до них зі своїм шоколадним морозивом підсів, так Вадик мене узяв та й запитав:
— Саню, як ти ставишся до тих, що за рубіж звалюють?
Я тоді вже знав по розмовах, що Герка незабаром виїде. Зрозумів відразу, до чого Вадик хилить... Але виду не подав, відповів:
— А як я маю до них ставитися? Напевно, їм так краще. А людина від того ні поганою, ані гарною не стає.
Головне, говорив я те, що думав, але все-таки в душі ворушився якийсь черв'ячок: а раптом зараз перед однокласниками мимоволі лукавлю, а насправді думаю по-іншому? Я ж мовчав на шкільних лінійках, не протестував проти пафосних промов з осудом «зрадників Вiтчизни»... Вадик, втім, теж не протестував. Однак зараз він запитав, а не я. Хоча я знав, про що йтиметься потім...
І Вадик справді запитав те, про що я відразу здогадався:
— А знаєш, що Герка теж незабаром їде?
Мені би збрехати, скорчити здивоване обличчя, заохати і заахати... Але я не зробив цього. Не зміг. Сказав просто:
— Звiсно, знаю.
— Ну, то й що? — допитувався Вадик.
Немов мушкетер Портос, я одним рухом проковтнув величезний шмат морозива, з відльоту міцно потиснув Герцi руку і сказав просто:
— Щасти тобі!
А на лінійці, коли безповоротно «знекраватчували» нашого Герку, ми обидва мовчали. І я, і Вадик. Щоправда, я з цього приводу спробував поему написати. Інші, знаєте, у юному віці вiршатами бавляться, але в мене ніколи короткі вірші не виходили, а тільки довжелезні поеми. Ця, про виїжджаючих звідси хлопців була особливо довгою. Я її майже забув, тільки чомусь застрягли у мозку рядки:
Ми навіщось ганьбимо
Наших рiдних хлоп’ят. Незборимо
Висить пiдле

читати