Завантажити

всіх. Віра – єдине, що могло врятувати це місто.
... Єзекія попросив писця розгорнути новий сувій пергаменту. «Господи, на них, на словах Твоїх, житимуть люди, і в усьому цьому життя моєї душі, - уздоров же мене й оживи Ти мене! – продиктував останній праведний цар Юдеї. - Ось терпіння це вийшло мені на добро, Ти стримав від гробу гниття мою душу, бо Ти кинув за спину Свою всі гріхи мої, бо не буде ж шеол прославляти Тебе, смерть не буде Тебе вихваляти... - цар мимоволі всміхувся радісною і світлою, як у дитини, посмішкою. – Не мають надії на правду Твою ті, хто сходить до гробу. Живий, тільки живий – Тебе славити буде, як я ось сьогодні, батько синам розголосить про правду Твою!» Коли літописець завершував запис, увесь Єрусалим, ще вчора з ніг до голови окутаний у чорне вкривало скорботи, тепер розквітав. Вчора вранці кілька хворих принесли добру новину: з-під мурів міста скоротечно подалося ген на батьківщину 180-тисячне військо ненависних асирійців. За ніч миші поїли попруги й зброєві шлейфи, і, прокинувшись знезброєні і сильно нажахані небувалими досі снами, асирійці втекли з-під мурів Божого міста. Цю історію пам`ятатимуть ще кілька поколінь юдеїв, і, зрештою, вона зробить їхні серця такими достоту високими, гордими й самовпевненими, що все-таки нащадки очевидців чуда зі східцями Ахазового годинника, стриножені, а деякі – понівечені, вирушать у тому ж напрямку, в якому колись бігло асирійське військо. Кроки їхні будуть набагато повільнішими, із кожним метром на серці ставатиме все тужніше, але все гучніше пульсуватимуть у скронях юдеїв, що, подивись, відходять аж ген за обрій, до вавилонського полону, заповітні слова, сказані їх царем Єзекією, які Бог вирішив заради надії у безнадії донести до всіх жителів цієї земної кулі: «Живий, тільки живий – Тебе славити буде, як я ось сьогодні».

Ганчарь і глина
Хто живе в степах, хто бував у пустелі, хто йшов пішки вкраїнським (чи ще деінде) битим шляхом розпеченого літа, коли Цельсій вперто вибиває 34 у тіні, а кисла вода пінним панцирем виступає на тілі, той не раз відчував незабутнє - теплий пил під босими ногами, він - немовби перина, в океан якого так любо занурити ногу – коли ти ступаєш в ті стоси пороху, ти витворюш щось, вельми схоже на кола на воді – і вода і пісок застигають так впевнено і навіки, що здається, ніби в тому місці, куди дивиться твоє око, ніколи не було руху. Це відчуття настільки приємне, наскільки бувають неприємні піщинки на морському березі між пальцями ніг опісля купання. Пил, легкий пил здіймається літками над землею, щоб нагадати людині вічні спогади про миттєвості втраченого, багато комбінацій ДНК тому, раю. Навіть, бува, коли цей пил, здійнятий вітерцем д`горі, раптом випадково залоскоче ніздрю, ти все ж не встигаєш на нього образитися, і перше, що спадає на думку – радість з`єднання твого тіла із пилом земним.
«Ти – пил і у пил повернешся», - цей спогад, донесений вітром культури звідкілясь із Біблії, такий самий вічний, як і саме вічне життя, що призначив Господь для кожного. Скільки вже в цій історії стареньких дідусів і бабусь згадували ці чарівні слова і вони радістю відлунювали в серцях їх в передчутті вже близького, але такого бажаного для них, кінця цього земного життя напередодні такої жаданої, й так заслуженої роками поневірянь у часто беззмістовнім труді, вічності. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею» (Буття 2:7). На тлі цього вислову з однієї з перших глав Божого повідомлення до людини гіпотеза еволюціоністів явно тьмяніє. Наскільки прекрасно уявляти містичні метаморфози амеби звичайної в багатоклітинні рослини, настільки ж печально відчувати її, амеби, відправну точку. Як сотворено світ, звідки все з`явилось, відки прийшов пил? – на всі ці питання у еволюціоніста (людини, верхованим богом якої є віра в мавп`яче походження та те, що землі «мільйони, мільйони років») майорить червоним прапором – але не рятівною ганчіркою Рахав - ну, мовляв, у якийсь невідомий момент часу без усілякої причини стався вибух і з нічого постав пил, а з пилу – одноклітинна рослина, і – пішло-поїхало – багатоклітинні, мавпи, люди – «смєшалісь тисячі орудій». І не диво, що над нами досі збувається пророцтво Ісаї: «Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком і не побачите... Затовстіло-бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив». «Я» це не те «я», яке ми плекаємо і ніжимо щодня, а Я, завдяки чому все ще стоїть світ, Я – справді здатне вздоровити. Коли вже іудео-християни – фанатики і їхня віра сліпа і необгрунтована, то наскільки ж тоді необгрунтованим (що тепер у світі чомусь вважається обгрунтованим) є вірити, що все – весь цей світ і вселенна - постали з нічого і причому невідомо чому. Невідомо тільки, чому у всесвіті все так гармонійно і впорядковано і чому так чітко, а небезпричинно досі діють усі закони природи,

читати