Завантажити

племінничок зазнав небувалих досі ударів з боку макросоціуму у формі матері, її брата і, опосередкованим чином, батька, Дніпра Петровича, який саме дивився в сусідній кімнаті футбол.
Була субота, початок дводенного шабату всіх національних бюрократів, байдуже – титульної вони нації чи манкуртського походження. Чути було, як грало київське «Динамо», живий бог вже більшості киян та інших антипатиків донецького клану. Грали з аутсайдером-приходнем із нижчої ліги. Однак, якби, скажімо, Покахонтес хоч трохи цікавився якимись ширшими, ніж власне існування, подіями в країні (якими у нас, крім футболу, споконвіку нічого і не буває), чи державою, яка стала його колискою і намірювалася з часом перетворитися також і на неодмінну його домовину, якби Льоніних грудях замість каменю, густо намащеного з усіх боків болотом жиру, билося серце людини, то він би, певно, добряче перехвилювався б за здоров’я коментатора, київська національність на всенаціональному телеканалі якого вгадувалася без блюдечка салону мадам Блаватської. Репортерські крики, що нагадували родові муки породілі, і зойки, подібні до тих, коли якісь немічні каліки вже летять під поїзд, з приводу кожного епізоду, в якому Артему Мілевському вдавалося зачепити м’яч ратицею, вболівальнику зі стажем, що пропускав цей матч, щотуру неодмінно нагадували про ймовірність того, що він пропускає фінал Кубка Світу з футболу.
Однак, на щастя, Покахонтес був такий самий далекий від футболу, як і від решти всього того, що нагадує про те, що ви - людина. І при цьому всьому зусиллями вашого покірного слуги, який незважаючи на відмашки з боку матері-Людмили все-таки взявся за справу розв’язання небіжевого любовного конфлікту серйозно, ситуацію, здавалося, можна було трохи підрихтувати.
Заради того, аби вивести племінника з його звичного стану коали, мною було запущено в дії єзуїтський план. Наминаючи млинці зі сметаною, я почав розмову про Стародавній Рим зокрема та античний світ загалом, шматком ока зизячи в племінниковий бік, чи не зацікавить раптом його корисна копалина стародавньої теми. Я навіть і не сподівався на успіх. Але якщо фарт властивий навіть українській збірній з футболу, то мало ж нарешті хоч колись пощастити в цій державі комусь і на ниві виховної лінії.
Майже засинаючи при спогадуванні Фермопіл і свого тезки в застольному сідалі після млинців і сметани, почувши про Гая Юлія Цезаря, якого племінник чомусь любив, Льоня прокинувсь. Любив цезаря Гая Лео, можливо, якраз тому, що той уже давно помер і не заважав Покахонтесу своєю особистою присутністю. Ба навпаки: можна було уявити себе зманіженим Цезарем, лежачи на дивані і пухнучи від жиру, чим, в принципі, таємно від свої родичів Лео займався неодноразово, відтоді як почув про Цезаря. Отож Льоня у цьому місці раптом перехопив ініціативу у розмові. Як завжди, він знайшов, що дядько хоче обдурити його. Йшлося саме про те, як минався Рубікон, і ми з ним зчепилися на темі, чи різали перед тим жерці жертовні тварини, чи ні. Я казав, що різали, як козаки турчина, а наш фамільний цісар присягав, що то вже було по тому, як Рубікон перейдено. Виманивши племінника з ями сну, в яку він зараз же неодмінно звалився б, аби не Гай Юлій, я завдав несподівано дошкульного, а головне, як показало майбутнє – ефектного удару по його самолюбству, раптово шувбовснувши в ту частину античної історії, чи була любов між Антонієм та Клеопатрою, чи то – тільки вигадки, а насправді йшлося винятково про меркантильні інтереси.
Треба сказати, що всілякі історичні та археологічні події Покахонтес переживав набагато агресивніше і дошкульніше, аніж те, що могло, наприклад, статися з абиким, в тому числі й із ним, у реальному життю двадцять першого сторіччя.
При спогаді Клеопатри Льоня якось так чудно зчервонівся, мовби рак чи мовби знав її особисто. Це сталося так несподівано для нас обох, нібито своїм неосяжним внутрішнім взором на ложі поруч із Антонієм племінник побачив іншу Клеопатру, - ту, яку нещодавно він спромігся не зовсім упізнати в районі власного музею.
Бувають у житті чоловіків, навіть щонаймужніших в цілому світі, такі моменти, коли вся сталь їхньої волі від незначного подуву вітерця, зовсім малого, враз розбивається. А тоді пада вже тепер нікчемним ламаним і битим чавуном на землю. Саме таким чавуном розсипалися тієї миті Леонідові мрії навіки залишитися невтомним спостерігачем біля ікони улюбленого спогаду, що цвів на стіні, тією самою кислотою гробової цвілі українського інфантилізму невпинно поїдаючи його - колись при народженні – живу, бо кричало! - душу.
Йому якось захотілося – ні, не життя з усіма його втратами й набуттями, пригодами, баламутством та свіжістю першовідкривача світу – то було б надто сміливо для його натури в цьому вже скам`янілому віці, яка звикла лише до одного – невтомно споживати блага цього світу, переважно молочної його частини (і то так тихенько і ненабридливо, - аби ані собі, ані іншим це не було наразі публічно відомо). І все ж, небіжчику мого небожа захотілося начудити щось таке

читати