Завантажити

тим, що зазвичай приховане від людських очей, тим, про що відають тільки кашпіровські, глоби, баби-шептухи, пророки білого братства, гороскопи та, хіба, такі дбайливі матері, як його матуся Людмила – про його ж власне майбутнє.
Якщо чесно, то нічим іншим, аніж білою масною, сирною чи сметанною плямою, нашому герою воно ніколи не ввижалося. Якщо справедливо те, що Покахонтес не хтів мати жодного поняття про теперішнє, де він живе, то ще більш справедливим було б сказати, що поняття про те, навіщо він живе, могло б йому хіба що приснитися. Сновидіння, попри всякі закони психології і особливо внутрішньої хімії Покахонтеса (а хімія перетравлення, переважно, і становила весь сенс його життя), перевернуло в ньому те, що інші автори називають внутрішнім світом своїх героїв.
Ні, не подумайте чогось лихого. Не те, щоб в Покахонтесі прокинулися якісь почуття, душевні міркування або бажання безкоштовно чи навіть коштовно творити такий «беспрєдєл», як добро ближнім. Нічого такого, наскільки бридкого для сучасної незалежної людини в усій її красі вільної від усього, крім задобрення божества власного его, не відбулося. Одначе, якщо конституції держав зазнають видозмін, переписувань, поправок і лжетрактувань, то справедливо буде визнати, що людські конституції – невидимі, але нерушимі союзи внутрішніх законів, за якими вони, ті люди, живуть – також зазнають окремих своїх поправок.
Через сон персональна, роками перевірена, незрадлива конституція Покахонтеса здетонувала, як від німецької глибинної міни в Босфорі: на той ранок і день, про який саме ідеться, Покахонтесові почало здаватися, що світ може виявитися набагато ширшим, ніж сказано було в Основному законі про його персональне життя. Цю єресь, як ми вже бачили, навіяв вище згаданий сон. Невиправний логік, наминаючи сніданок, прикинув: якщо він не може контролювати власного сну, отже, можливо, існують речі і сфери, які також не є підвладними його контролю. Дуже швидко гострий розум Леоніда Дніпровича шляхом простих спогадів і їх співставлень зробив відкриття, що є принаймні одна життєва зона, в якій не все залежить від його залізної волі. Тобто тупого бажання жерти, жити в мирі з усіма і щодня зітхати біля фотографії Однієї Особи.

24. Два вуха

Цією сферою було його власне здоров`я, яке, ще з глибокої коми дитинства, доводилося контролювати, передовсім, за допомогою штучних апаратів та препаратів. Причому залучаючи до цього процесу фахівців у білих халатах всіх служб і видів. Тому що, незважаючи на нелюдську апатію до всього і вся, Покахонтес не мав сил залишитися цілковито байдужим до потреб власного організму хоч іноді не хворіти на всілякі шлункові та решту розладів.
Потужні гени, запозичені ним з сивої давнини пращурів, можливо, ще з часів, коли з неофіційним і тому міфічним візитом на наших пагорбах побував апостол Андрій, а також надперспективні сучасні розробки сучасної фармацевтики деякий час підтримували зносну, відносно здорову життєдіяльність у організмі, шлунок і серце якого, як Євпатій Коловрат з монголо-татарами, невпинно боролися з ордами їжі, яку власник організму посилав на війну з власним тілом із упертістю Наполеона, що втік з Ельби.
Однак усякій машині, а тим паче, машині людського організму, є якийсь знос. З певного віку, засинаючи, Покахонтесу здавалося, що взавтра він не прокинеться, а цього, за всього бездушшя ставлення його до самого себе, все-таки не хотілося. Гострий розум смутно шукав причин. І знайшов. Видиме не завжди ефективне, не вся правда в ньому. Такий вердикт був зроблений таблеткам і лікарям – світу видимого, не здатному боротися за людське здоров`я, а здатного його лише реанімувати. Крім того, попри зовнішній ідіотизм нашого героя, внутрішній його світ, як і його здібності, як я вже казав, були якщо не геніальними, то вельми значними.
Покахонтес же не був свинею. Усі тривалі години очікування прийняття обідньої їжі на робочому місці він присвячував не чомусь іншому, а читанню книжок. Це зайняття видавалося йому дещо цікавішим, ніж просто дивління в стіл чи в вікно, яке він практикував з послідовністю буддистського монаха в перші п’ять років своєї музейної служби.
Однак, як я вже сказав, паразитування поглядом – взимку вдивляння в морозівський візерунок і намагання злитися з ним душевно і тілесно, а влітку – в каліку-муху, його ж ляпавкою злегка пришиблену в проймі міжвіконня – чомусь усе-таки набридли нашому герою, який, до того ж, мав кілька невинних звивин, чому-то, властиво, і пристрастився до всякого читання.
У перші дні своєї добровільної самоосвіти він пробував читати те, що видавалося найцікавішим решті людської подоби – масу газет, що виходять у нашій державі тоннами. Але, нажаханий подіями, які там описувалися, і подіями, як вважали журналісти, справжніми – невдовзі Покахонтес став відчувати, що через читання газет втрачає віру в безвоєнне майбутнє і головну опору свого життя – масний апетит. Тому він перейшов до читання всілякої белетристики, від якого апетит неодмінно зростав, а американські

читати