Завантажити

тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули холодні заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.
Воєвода Младен схуд і постарів.
Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдутини висипали надвір. Звенигора і Драган зайшли до колиби воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.
Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.
Звенигора і Драган зупинилися біля порога.
Воєвода схилився до дружини, шепотів:
— Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни — тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору — звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров... Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..
Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.
Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.
Анка усміхнулась болісно, винувато.
— Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини... І не винесеш ти мене на найвищу гору... Хіба що мертву... Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію... Але й звідти я не побачу свого сина... свого Ненка... Я так хочу зустрітися з ним... востаннє... Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.
Вона замовкла і відвернулась до стіни.
Младен розгублено поглянув навколо.
— Але ж, люба, це неможливо зробити, — сказав він тихо. — Ненко — яничар. Він у Слівені... Ти не можеш поїхати до нього, а він...
В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.
— А він може прибути сюди! — раптом пролунав голос Звенигори.
Анка стрепенулась, підвела голову.
— Як?
Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.
— Ми привеземо його сюди!
Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.
— Арсене, ти розумієш, що кажеш? — І, понизивши голос до шепоту, додав: — Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Ці дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю... Та якщо Ненко не приїде, де вб'є ії відразу!
— Він приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!
— Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слівені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку...
— Младене, це моя остання просьба до тебе, — тихо промовила Анка.
Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою.
— Гаразд.
 
4
 
День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у долині, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючі бризки сікли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.
Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Біля них залишився Дундьо. Він по-ведмежому, незграбно обняв усіх.
— Щасливо, другарі!
Коли стемніло, Драган, Якуб і Звенигора увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого немає, постукав у віконницю чималого високого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.
— Хто тут? — спитав, приглядаючись до темних постатей.
— Бай Димитре, поклін вам від воєводи, — прошепотів Драган, заходячи до сіней.
— Прошу до хати, другарі, — також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: — Майко, майко, дай нам чого-небудь підкріпитися!
Господареві було років п'ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, в глибоко посаджених очах світилася мудрість.
Коли на столі з'явилася тушкована баранина, а потім — карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.
— Знав би Сафар-бей, що у нього під боком четверо гайдутинів п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він — син воєводи Младена!
— Що ви дізналися про нього, бай Димитре? — спитав Драган, ставлячи на стіл

читати