Завантажити

глечик води, а він, переливши воду у свій посуд, сіпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом здалеку долинув приглушений дівочий голос:
— Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
Від несподіванки він завмер. Хто це? Невже Янка?
Ніби її голос! Він кинувся до віконця, схопився руками за холодний, осклизлий зруб і щосили загукав:
— Янко! Янко! Я тута-а!
Але було пізно. Поки він стояв, остовпілий, і думав, хто б це міг бути, поки надумав крикнути, наглядач заткнув віконце, і його розпачливий зойк завмер у темній ямі. Стало тихо і темно.
Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стіну — ніхто не почує.
Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хліб і сам опустився у знемозі на брудну холодну підлогу.
Що це було? Чий голос він чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?
Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро? Янка? Брат Іванко?.. Отже, є надія, що наступить день, коли його муки скінчаться? Брязне засув на ляді, що відгороджує його від білого світу, і він стане вільним?
Навже це може бути?..
А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?
Він торкнув себе за палаючого лоба, провів долонею по худому, зарослому м'якою бородою обличчю і, згорбившись, мимоволі застогнав. Світла надія, що блиснула в його душі, як зоря, раптом потьмяніла, погасла, і в серце безшумно, як вуж, знову почав заповзати відчай.

8
Тисяцький Домажир із сином Івором заявилися в неділю — якраз перед обідом, коли вся сім'я ще не зібралася, а за широким і довгим столом сиділи вже боярин Дмитро з бояринею та метушилися чашники, розставляючи посуд.
Боярин Дмитро не мав на Домажира серця і не відчував образи за те, що той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Києві. Все в цьому світі таке нестале, непостійне, мінливе, що ображатися на будь-кого за подібну зміну просто було б і нерозумно, і смішно. Вчора — я, сьогодні — ти, а завтра, дивися, хтось третій. Бо нічого немає вічного під зорями — все пливе, все минає... Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в ньому щось нещире, слизьке. На устах — усміх, а в душі — щось хитреньке, непевне. Зразу й не розбереш — що за людина?
Однак привітав його приязно.
— Дорогий боярине, прошу до столу!
Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятірнею рудого чуба і кошлату бороду.
— Хліб-сіль господині і господарю. Щастя домові сьому! — Він сів на лаву і показав Іворові, веснянкуватому парубкові, на місце поряд з собою. — Та не обідати ми завітали до тебе, боярине, а хочемо погомоніти, як я колись обіцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабніше розцвіла і стала окрасою Києва. Чи не могли б ми з тобою та бояринею Анастасією породичатися? Гляньте на мого парубка — чим не красень? Вже має вісімнадцять літ, після мене успадкує дім, сукновальні і млини, землі і ліси. І здоров'ям бог не обділив, і розумом. А що трохи веснянкуватий, то з лиця води не пити...
Івор почервонів, і веснянки на носі проступили ще яскравіше. Він це знав, але нічого з собою подіяти не міг — червонів ще дужче.
— Тату! — прошепотів зніяковіло.
Та Домажир тільки махнув на нього рукою і вів далі:
— Пора вже йому обзаводитися сім'єю... От я й подумав, Дмитре, чи не гаразд нам буде поженити наших діток та й самим об'єднатися і тримати владу в Києві? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогодні — я, а завтра, дивись, ти знову вивернешся — і мені буде підтримка. Бо, скажу я вам, князь Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання — ніякої надії. От-от Бог прийме його душу...
— Невже такий плохий?
— Гірше бути не може... Уже й соборували... Тане, мов свічка...
— Не щастить Києву на князів, — похитав головою Дмитро. — Та ще в такий час!
— Час справді важкий і непевний, — погодився тисяцький.
— А ти заходився сина женити! — ухопився за його слова Дмитро. — Чи ж на добро се?
— Хтозна — на добро се чи на лихо. Та коли так міркувати, то й жити не захочеться, — заперечив Домажир. — Справді, нападе на нас Батий чи, може, раніше дідько його схопить — ще баба надвоє ворожила, а ми живі і про живе повинні дбати.
— Може, й так, — погодився Дмитро і звернувся до боярині:
— Тоді клич, Анастасіє, Янку та всіх наших домочадців до столу. Пообідаємо та гуртом і подумаємо. А передусім — запитаємо дочку: хоче вона заміж чи ні? Бо ж молода ще! І силувати її я не хочу... Ми з Анастасією бралися по любові, то й дочці того бажаємо...
— По любові! — хмикнув Домажир. — Яка химера! Піп обвінчає — от і полюбляться!
Бояриня вийшла і хутко повернулася з Янкою. Невдовзі за ними до горниці зайшли Микола та Степан з сім'ями. Враз стало людно і гамірно. Та як тільки Дмитро кашлянув і підвів очі, всі вмить затихли. Навіть діти.
Боярин підняв чашу.
— Дорогі мої, до нас у гості завітав тисяцький Домажир Бориславич із сином Івором. Побажаємо ж

читати