Завантажити

його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра!
Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв - йому нi з ким було б говорити. Усi - i князь Святослав, i його воєводи, усi цi вої руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, - чужi були йому, чужий був i вiн їм. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiр- хитрий.)?
Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарiї вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй - багатий вiрменин, - о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш - у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумiє, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем київського князя i скiпетром iмператора?
Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким їхав на пiвнiч з Константинополя, - василiком iмператора ромеїв. Вiн думає тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, вiд усього серця вiтає нового iмператора Вiзантiї Iоанна Цимiсхiя, обiцяє вiрно служити йому.
У довгi осiннi ночi над Дунаєм василiк Калокiр складає листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посилає цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержує вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя.
I тодi вiн починає дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що приїхав до Києва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважає, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з воєводами, тисяцькими i просто воями, вiн присягається, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр стоїть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздуває на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де вирує море, де сiрi хмари низько нависли над обрiєм. Вiн задоволений, i посмiшка грає на його обличчi.
А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки.
- I як, Iзоте, боляри?
- Вони згоднi зробити все, що велить iмператор...
- Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса.
- Добре, Калокiре!
 
2
 
Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом.
Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, їхати на своє князiвство - у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько їх Iгор, не повернеться з походу.
I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантiєю. О, вiд матерi своєї й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори ромеїв, яке велике й мiцне в них вiйсько - з кораблями, страшним грецьким вогнем, - i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що має бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантiєю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн - князь Улiб...
Але Святослав розбив усi мрiї брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо - аще отчина iде на супостата, князi її мусять стати попереду воїїв. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повiв воїв морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом.
А потiм почалася брань - лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарiї й iмператорiв Вiзантiї боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперiї.
Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дунаєм, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi.
Через це князь Улiб

читати