Завантажити

єдиний куточок в iмперiї, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшої грiшницi свiту захисником був тепер бог.
Одразу ж до неї прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй.
Вона вiдповiла їм:
- Я василiса, а ви iдiть геть!
Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два єпископи.
Феофано сказала:
- Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полiєвктом...
- Патрiарх Полiєвкт помер.
- Тим краще, - зухвало вiдповiла Феофано. - Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх.
I новий патрiарх - чернець з гори Олiмпу Василь - прийшов у катихуменiй.
Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.
- Хто ти? - суворо запитала Феофано.
- Я... патрiарх Василь.
- Ти - вселенський патрiарх Василь? - засмiялась Феофано. - Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився.
- Так чого ти хочеш?
- Я велю тобi залишити святий храм.
- Залишити храм?! - смiялась Феофано. - О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели своїм служкам принести менi їсти й пити.
I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софiї. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi - з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi - хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор.
 
5
 
Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу.
Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, їхав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi.
Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту - мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардiї, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi.
А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв - таксiархiї оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти - нiчнi караули.), на полi їздили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу.
Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра:
- Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi?
- Вони розповiдають, василевсе, що руськi вої вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi.
- Шкода, - вирвалось у iмператора, - що не могли зустрiти їх у клiсурах.
- А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари.
- То правда, - згодився Iоанн. - Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо їх тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи має Святослав кiнноту?
- Має небагато, - вiдповiв Вард, - але й це здебiльшого болгари.
- Знову вони, - спалахнув iмператор. - Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю.
Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд.
I давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азiї, велiв руйнувати городи, знищувати людей.
В його уявi встали руїни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач.
Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських воїв.
I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв:
- Ми будемо ждати їх тут, бо iншого шляху в Святослава немає. Коли вiн наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi вiйська, з якими я досi стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець. I я зроблю з

читати